Коли їх почали вважати парою, вона вже давно відчувала, що загинула остаточно, втратила саму себе у тому почутті, не помічала нічого та нікого довкола себе, як божевільна цілувалася з ним на Підзамче, Костелівці чи в Стрийському парку, бігала на побачення й анітрохи не переймалася тим, що віднедавна належить йому не лише душею, а й тілом. Як викарбуване на камені, чітко запам’ятався момент: він підхопив її на руки просто на вулиці, закружляв у надлишку емоцій, а вона щасливо сміялася в небо, і в цю мить їй здавалося, що нема на світі щасливішої жінки, ніж вона. Зловила його поцілунок, на хвилю відсторонилася і раптом відчула на собі чийсь уважний погляд. Мимоволі озирнулася і зустрілася очима з сумним та повним болю поглядом іще зовсім молодої жінки, яка йшла по іншому боці вулиці та тримала за руку маленьку дівчинку. Чому запам’ятався саме цей момент і саме цей випадковий погляд, не знала досі. Так само як не знала тоді, що незабаром стане такою ж жінкою з сумними очима. Жінкою з очима, повними болю, нерозуміння та втрати. Коханий віддалявся поступово та якось зовсім безглуздо. Так банально, що аж вити хотілося від болю. Просто потроху втрачалися взаєморозуміння, підтримка, бажання бути поряд, ніжність, турбота, любов… Навіть не вірилося, що зовсім нещодавно все складалося так щасливо: весілля, медовий місяць, романтична весільна подорож у Прибалтику. Таллінн, Рига, Вільнюс… Затишні кав’ярні, старі кам’яниці, собори шпилями у небо та вузенькі звивисті вулички, які здаються майже іграшковими і такими подібними до львівських, що мимоволі почуваєшся там ніби вдома. Потім мала більш-менш щасливе сімейне життя впродовж шести років. Дитину, щоправда, так і не народила. Спочатку хотіли спокійно завершити навчання та влаштуватися на роботу, тоді їй чогось ніяк не вдавалося завагітніти. Перевірилися обоє. Ніби у всіх усе добре, а діти ніяк не зачиналися. А потім стало не до дітей. Стосунки у маленькій родині зіпсувалися остаточно. Він почав затримуватися на роботі. Вона ставала дедалі похмурішою та прискіпливішою, все частіше плакала і намагалася з’ясовувати стосунки. Він відмахувався, ховав погляд і уникав розмов на слизькі теми. А потім доброзичливці сказали, що в нього є інша жінка. Все банально і просто, як, зрештою, найчастіше й буває. З’ясовування стосунків, взаємні обвинувачення, траскання дверима, демонстративна поведінка, намагання щось пояснити і залагодити в надії на те, що родину все ж таки вдасться зберегти, а ще гордість та почуття власної гідності, які не дозволяють опускатися до дріб’язкових та гидких сцен, проте родину все одно не вдається врятувати, бо, власне, рятувати вже й нічого. Де факто сім’я давно залишилася у минулому. Катастрофа глобального масштабу захлинулася своєю банальністю та буденністю. Леся навіть якось порівняно легко примирилася з тим, що чоловік практично відразу пішов жити до іншої та подав заяву на розлучення. Як виявилося, жити самій куди краще, спокійніше і комфортніше, ніж з таким чоловіком, як її колишній. Але заспокоїлася вона ненадовго. Вже незабаром зрозуміла, що те, чого вона з таким нетерпінням очікувала колись, сталося тоді, коли вона найменше б хотіла. Їй таки вдалося завагітніти. Не відразу це зрозуміла лише тому, що списала очевидні симптоми вагітності на нерви, хвилювання та стрес від пережитого розриву стосунків. Сказати, що для неї це стало шоком – не сказати нічого. Чи не вперше у житті ладна була переступити через свою гордість і просити колишнього чоловіка про розмову та розуміння. Вже знала навіть те, що коли він вирішить повернутися до неї, то не лише прийме його назад, а й намагатиметься зліпити розбите родинне життя. Заради дитини здатна була й на більше. І байдуже, що такий батько для дитини вже не стане справжньою опорою в житті, а гіркий присмак його зради супроводжуватиме її все життя…
Зустрілася з колишнім чоловіком для розмови у найближчі ж вихідні. Сиділи одне навпроти одного в їх улюбленій кав’ярні на Валовій. Леся намагалася не плакати, не надто тиснути, проте щоразу голос зривався, і, коли у ньому аж надто виразно бриніли сльози, вона замовкала, машинально відпивала каву з невеличкої білої філіжанки, переводила подих і знов говорила. Його кава так і залишилася ледь надпитою. Він ховав погляд, нервово крутив у руках мобільний телефон, щось бурмотів про обов’язки, які взяв на себе в іншій родині, про те, що розбите горнятко, зліплене докупи, вже ніколи не буде колишнім: виглядає більш-менш пристойно, а чаю не нап’єшся, – тоді раптом зло глянув на неї і сказав:
– У мене там теж народиться через три місяці дитина. Хлопчик. Пропонуєш осиротити його? У тебе який термін?
– Два місяці… буде, – машинально відповіла вона і замовкла.
– А хіба то багато? Не знати, чи й доносиш. Он скільки не могла народити, а там відразу.
Леся з жахом глянула на нього. Вже починала розуміти, до чого він хилить, проте свідомість відмовлялася сприймати ще й цю зраду. Ні, неможливо. Він знає, якою бажаною є для неї ця дитина й аж ніяк не може пропонувати їй таке. Вона кожного місяця так чекала, коли у ній зародиться нове життя, а воно ніяк не виходило: розчарування за розчаруванням, і ось тепер, нарешті.
А він усе говорив щось про аборт, про те, що компенсує витрати, заплатить за моральний збиток, дасть відступні, не претендуватиме на майно.
Леся мовчки дивилася на нього і не вірила, що колись кохала цього чоловіка, ділила з ним ліжко, прагнула мати від нього дитину. За щось же ж вона полюбила його? Куди воно все поділося у ньому? Може, насправді ніколи й не було, а вона сама вимріяла собі все це тоді, коли жила передчуттям кохання. Дивилася на нього і відчувала, як від болю стискається серце. Напевно, те маленьке серденько, яке тепер б’ється під її власним серцем, теж зараз стискається від болю. Ненароджена дитина живе з мамою одним життям, відчуває її, торкається зсередини, ловить емоції та адреналін у крові. Тепер вони – нерозривне ціле, і якщо хто-небудь вимагає вбити цю дитину, то хіба ж така людина взагалі має право залишатися у житті жінки та цієї дитини у ній?
Обірвавши колишнього чоловіка на півслові, Леся різко підвелася на ноги:
– Не маю бажання все це слухати!
Вона гордо підняла голову, озирнула чоловіка зневажливим поглядом, навіть знайшла у собі сили на те, щоб усміхнутися на прощання, а вдома гірко плакала над іще однією зрадою. Тепер цей чоловік зрадив не лише її, а й їхню ще не народжену дитину. Таке не пробачиш ніколи.