Від відчаю ще дужчими ставали лещата болю, не хотілося жити, їсти, рухатися. Лежала, відвернувшись до стіни обличчям, і якби не мама, яка не дозволяла їй остаточно впасти у відчай, та маленьке життя всередині, то не знати, чи й змогла б так швидко вийти з депресії та знов відчути смак до життя.
Розлучення чоловіку Леся дала відразу, на суді вагітність приховала, жодних майнових претензій не виставила. Подруги та знайомі сказали, що дурна, непрактична, що сама ж дозволяє з собою так поводитися, що йому байдуже до її поривів гонору, а майбутня дитина втрачає те, що могла б отримати від батька. Розуміла, що їй кажуть правду, а зробити з собою нічого не могла. Нехай так уже буде. Відчувала таку сильну фізичну відразу до колишнього чоловіка, що просто не могла щось взяти у нього. Зрештою, вже починала відчувати рухи дитини, ніби обережне тріпотіння крил пташки у долонях, і не могла дозволити собі жити минулим. Дитина вже з нею, вона тут, поряд, під серцем. Тепер вона – найрідніше створіння, яке потребує захисту, любові та тепла. Маля не винне, що щось там не склалося в особистому житті мами. Ця дитина така ж, як і всі інші діти, і так само має отримати все найліпше. Нехай їй навіть доведеться забути про саму себе і підпорядкувати своє життя лише інтересам дитини.
Тепер Леся мешкала разом з батьками, проте вдома ще жив брат із родиною та двома маленькими дітьми, і місця всім катастрофічно бракувало. Бабуся та дідусь запропонували Лесі переселитися до них на Валову. Не заперечувала, а, навпаки, з радістю погодилася. Незабаром народила синочка, і все в її житті підпорядкувалося дитині. Бачила очі сина, торкалася маленького тільця, ловила усмішку, носила на руках, годувала, купала, колихала і віднаходила у цьому саме те, що дозволяло жити, чогось хотіти, намагатися втриматися на плаву і врешті почуватися по-справжньому щасливою жінкою.
Синочок ріс і тішив не лише її, а й своїх прабабцю та прадідуся. Вже й сидіти почав, тоді невпевнено і ще з підтримкою ходити. А тоді у бабці стався інсульт. Леся розривалася між маленькою дитиною, спробами щось заробити реставрацією, залагодженням домашнього побуту та доглядом за хворою. Добре, що допомагала мама, вони разом таки поставили бабцю на ноги. Та навіть не лежала, а, нехай і з паличкою, почала ходити сама. А перед Паскою знов стався інсульт. Пролежала недовго, згасла буквально за декілька днів. Тоді похорон, обрядові клопоти, дев’ять днів без бабці, сорок… Вчилася жити без рідної людини і намагалася побільше взяти на себе, бо у дідусеві раптом щось ніби зламалося. Зовні все залишилося таким, як завжди: ті ж звички, вподобання, розмови, прагнення допомогти їй з маленькою дитиною, проте чогось невловимого таки бракувало. Так ніби дідусь тепер не жив, а просто старанно відбував повинність. За декілька місяців почав серйозно хворіти: серце, тиск, загострення виразки, «швидка допомога» під їх будинком з незворотною систематичністю, тоді інфаркт – майже напередодні річниці смерті бабці. Сиділа поперемінно з мамою в лікарні біля його ліжка. Затхлий запах палат, невлаштований побут, біганина за лікарями, медсестрами та ліками. Рідна людина, яка згасає на твоїх очах, а ти не можеш нічого зробити, лише дивишся, як загострюються риси обличчя, як згасає погляд і все нечутнішим стає подих. Прислухаєшся з тривогою до того подиху, і біль у тобі розростається, стає всеохопливим і вже незабаром підпорядковує собі всі інші емоції. Здається, що задихнешся від нього, але продовжуєш жити і вже починаєш розуміти, що не в силі відвернути незворотне.
Дідусь помер перед світанком – так і не доживши день до річниці смерті дружини. Як пережила дві страшні втрати за рік, зараз Леся і сама не розуміла. Напевно, лише завдяки тому, що відчувала підтримку батьків, а ще тому, що мусила думати насамперед про сина. Ромчик, який уже не лише впевнено бігав по хаті та починав говорити реченнями, а й ліз буквально до всього, не дозволяв зупинитися ні на мить, перевести подих у щоденному марафоні життя та зосередитися на втраті. А батько Ромчика так і не з’явився. Не знала навіть, чи довідався колишній чоловік про те, що у нього народився син. Обірвала всі ниточки з минулим життям і навіть не цікавилася, як і що відбувається в житті колишнього чоловіка. Жила тепер життям своєї дитини і намагалася зробити так, щоб син ні в чому не почувався обділеним. Брала щоразу більше роботи на дім, у дальньому, найменшому, покої облаштувала собі реставраційну майстерню, весь вільний час присвячувала вдосконаленню професійних вмінь, намагалася працювати якомога акуратніше, використовувала лише найякісніші матеріали і не розчаровувала клієнтів, зриваючи терміни виконання реставрації. Реставрувала ж насамперед картини, писані олійними фарбами, і поступово досягла певних висот саме в цьому. У неї склалася клієнтура, вона завоювала своє місце серед інших реставраторів, проте не розслаблялася. Чітко розуміла, що всіх грошей все одно не заробиш, а один раз втратиш славу чесної людини та доброго спеціаліста – і потім уже ніколи не відмиєшся від бруду. Останнім часом, щоправда, справи йшли трохи гірше, але з тією війною та кризою в країні приймала це як належне. Тепер таке майже в усіх. Навіть люди з доволі високими статками почали відчувати незручності, а що вже казати їй. Добре, що трималася на плаву і не мусила звертатися по допомогу до батьків. Сама була в змозі оплатити помешкання, прогодувати та одягнути себе та сина, заплатити за садочок, іноді навіть дозволяла собі зайве, бо таки любила і гарну білизну, і дорожчі парфуми, і трохи кращого ґатунку взуття. Були у її житті й чоловіки, але якісь невиразні, не займали місця ані в серці, ані в душі. Іноді стосунки доходили навіть до ліжка, проте все одно жодного разу не відчула нічого, окрім фізичного задоволення та полегшення. Метелики в животі не тремтіли, серце билося рівно, а фізична близькість без кохання більше розчаровувала, ніж додавала позитиву. Якщо когось і впускала у своє ліжко, намагалася не впускати у життя, а душа взагалі залишалася замкненою на всі замки. Вже й не прагнула чогось інакшого. Навчилася жити з тим, що давало життя, лише іноді все ще щемило серцем якесь неясне передчуття кохання і жаль за тим, що не отримала його.
Леся поставила кавову філіжанку на маленький журнальний столик і підвелася на ноги. До запланованої зустрічі з клієнтом залишалося півтори години, і за той час мусила не лише поснідати, а й трохи прибрати в помешканні, постелити постіль та привести себе до ладу.
Пораючись, і не зауважила, як збіг час. Дзвінок у двері захопив її майже зненацька. На ходу витираючи руки, пішла відчиняти двері і відразу ж наштовхнулась на вивчальний погляд мужчини.
– Доброго дня, – ґречно привітався він і ледь усміхнувся. – Ми вчора по телефону домовлялися з пані про зустріч. Пам’ятаєте?
– Так, звичайно, пам’ятаю. Проходьте, будь ласка.
Вона відсторонилася, даючи чоловікові можливість зайти до передпокою, і теж усміхнулася – у відповідь на його посмішку.
– Богдан, – відрекомендувався він і злегка кивнув. – Маю велику приємність із того, що побачив тут таку молоду чарівну жінку, як пані. Мав трохи інакше уявлення про вас, як мені рекомендували доброго фахівця.
– Леся, – відповіла вона і простягнула йому руку для привітання, а він не потиснув її, як це зазвичай тепер робили при знайомстві інші чоловіки, а по-старомодному нахилився і поштиво поцілував.
Його губи були теплими, а доторк рук такий ніжний, що Леся мимоволі зніяковіла. Пам’ятала з дитинства, що колись саме так поводилися при зустрічі старші мужчини, які приходили в помешкання до її бабусі та дідуся, але то було дуже давно і люди ці належали до часів «ще за Польщі». Вишуканий, давно зниклий львівський світ і цілком інакший стиль життя. Потім той світ іще довго та болісно помирав у конвульсіях сільських тлумаків, радянського побуту, способу мислення та виховання. Здається, її новий знайомий Богдан теж якимось чином був дотичним до того старого Львова, бо те, як він повівся щойно, анітрохи не виглядало награним чи показовим, радше звичним.
Леся не втрималася і глянула на нього з явним зацікавленням.
– То що пан хотів би, щоб я відреставрувала?
– Хочу відновити доволі цінну картину з власної колекції, але не для себе. Хочу подарувати її котромусь із львівських музеїв. Ця картина не приносить мені щастя. Продавати її теж не хочу – не надто добра її енергетика передасться новому господарю. А в музеї все це інакше сприймається!