Ми знову в маленькому помешканні на Личаківській, 57. Любомир сидить за моїм ноутом і набирає з пам’яті лист пароха Лісницького. Той самий, невідісланий. Ясна річ, він не зможе його відтворити дослівно, проте основне запише, аби мати бодай загальне уявлення про цей утрачений для нас документ. А я тим часом хазяйную на його маленькій кухні. Знайшла в морозилці вареники з картоплею. От би ще знайти велику каструлю й шумівку. Раптом дзвінок у двері прорізає встояну, майже ідилічну тишу Любомирового помешкання. Хто це може бути? Маю виразну підозру, що це хтось із батьків Любомира. Певно, вони не в курсі, що я вже купила квиток на вечірній інтерсіті до Києва і вже не маю часу на візити. Чекаю, поки Любомир на правах господаря відчинить двері. На порозі стоїть пані Уляна у старомодному картатому дощовику і на ногах має подібні гумові мешти.
– Доброго дня! Дощ трохи вщух, але погода однаково не балує нас нині…
– Доброго! Проходьте, прошу… – Любомир пропускає пані Уляну до вузенького коридорчика, який майже відразу переходить у кухню. – Як ви нас знайшли?
– Перепрошую, пане, але ж ви самі дали мені візитівку при нашій першій зустрічі… Я задзвонила до вас на кафедру, але мені там сказали, що ви сьогодні не працюєте. То що мала робити? Уже знахабніла до того, що вирішила навідатися до вас додому… – пані Уляна не рушає далі маленького коридорчика. Вона притискає до грудей чорний ридикюль. Я колись бачила подібний на антресолі у нас вдома. Здається, він належав бабці, а може, ще й прабабці.
– А! Так-так! Дійсно… Прошу заходьте. Зараз вип’ємо чаю чи кави.
– Ми знаємо, що трапилося сьогодні в консерваторії… – втручаюся я до розмови. – Дуже шкода, що через нас ви матимете проблеми… І листи знищать…
– Можете не хвилюватися! Я встигла врятувати всі листи… Доки ви біля входу розмовляли з Марією Себастьянівною, я прошмигнула чорним ходом і встигла повиймати листи з-під скла, – продовжує пані Уляна, спостерігши наше німе здивування. – Склала в течку і винесла. Вас уже не було. Я лише завважила вашу автівку, яка саме рушала, але не стала бігти чи кричати вслід, аби не привертати уваги.
– То листи цілі? Їм нічого не сталося? – видихаємо ми майже одночасно.
– Ніц їм не сталося! – очі пані Уляни блищать від збудження, завжди бліді щічки розчервонілися. Вона повільно розкриває свій ридикюль і дістає білу течку, яку переможно кладе на столі поруч із ноутбуком.
– А як бути в консерваторії? Вас не звільнять?
– А за що б мали мене звільняти? Я потелефонувала і сказала, що зле почуваюся. Зараз зайду до лікаря, хай поміряє мені тиск, бо відчуваю, що нині його геть мало в мене лишилося… А листи не були внесені до реєстру нашого архіву. Марія Себастьянівна навіть жодного разу не хотіла на них поглянути, не те що прочитати…
Інтерсіті повільно рушає від львівського перону. Дивне відчуття, коли їдеш у потязі без звичного «тудух-тудух», що воно в минулому було незмінним музичним супроводом будь-якої поїздки залізницею.
Усі тринадцять листів, переписані і сфотографовані з копій, лежать у моєму наплічнику. Накочується втома, яку відчуваю так виразно, ніби всі три дні тяжко гарувала. Хочеться скрутитися калачиком у кріслі й задрімати. Але перед цим маю ще одну справу – хочу поглянути, наскільки точно Любомир передав лист пароха Лісницького. Він завжди дуже пишався своєю феноменальною пам’яттю, казав, що це для історика – безцінний скарб.
Звичним рухом розчохлюю і вмикаю ноутбук. Марно шукаю у всіх можливих папках те, що набирав Любомир кілька годин тому. Нарешті за датою створення знаходжу потрібний документ… у кошику з «видаленим». Дивно… Очевидно, Любомир вирішив видалити лист, бо надійшла пані Уляна з оригіналом. Заінтригована, відкриваю документ.
«Дорога Оленко!
Знаєш, прочитавши невідісланий лист пароха Лісницького, я зрозумів, що неправильно мовчати про свої почуття…»
Яка «Оленка»? Це явно не те, що було в тому невідісланому листі з архіву.
– Ви могли б не смикати рукою? – раптом звертається до мене сусідка, огрядна літня пані у вишиванці. – Ви ж бачите, що тут завузькі крісла і кожен такий ваш рух заважає мені читати?
Чемно перепрошую і максимально вдивляюсь у скло віконця. Напевно, я й дійсно захопилося своїм ґаджетом і стала рухатися занадто активно.
Коли я знову обертаюся до ноутбука, екран зрадницьки блимає і просить підключити зарядний пристрій. Ще кілька таких блимань, і батарея цілком розряджається. Сонливий настрій тікає від мене, попутно відхрещуючись. Тепер до Києва ані заснути, ані задрімати. Увесь шлях додому буду думати над загадковим посланням Любомира.