З глибокою вдячністю усім, хто допоміг нам зреалізувати цей направду новий для нас досвід творення історично-художнього слова, за терпіння і труд пошуків серед великого числа документів та історичних фактів
Тетяна Белімова
Невідісланий лист Примадонні
Троянди завжди розквітають у визначений для них час. І не важить, чи це клумба на Кловському Узвозі, а чи бабусин квітничок десь у київському передмісті. Вдихаю розкішний аромат і затримуюсь біля трояндового куща лише на мить. На споглядання краси немає часу, бо вже за двадцять дев’ята. Поспішаю на мою першу в житті серйозну роботу, і запізнення аж ніяк не входить у мої плани. На диво, сьогодні мені щастить – усі три ліфти бізнес-центру «Парус» стоять унизу й немов припрошують скористатися їхніми послугами. П’ять хвилин – і я вже в пентхаусі, де замешкала редакція «Егоїстки». Мимохіть кидаю погляд у велетенське дзеркало навпроти входу і з хвилину розглядаю себе, маленьку і зосереджену. Про таких, як я, кажуть «метр у кепці», бо й справді скидаюся радше на восьмикласницю, ніж на журналістку серйозного глянцю.
– Не переймайся… Така підлітковість нині в моді! До того ж маю блакитні очі й русяві коси, а це вже неабиякий скарб, – невеличке підбадьорювання не завадить.
Розпрямляю невидимі заломи на строгій чорній спідничці, набираю повні легені повітря і заходжу у святая святих – нашу конференц-залу. Збираємося тут щопонеділка для чергової наради. Ще нікому не вдалося її скасувати чи оминути, бо порядок понад усе.
– Доброго дня, Юліано Всеволодівно… – знову пересохло в роті, і так щоразу, коли бачу нашу головну редакторку.
– Доброго. Сідайте, Олено!
Шефиня вже зайняла місце в центрі круглого стола і переглядає папери. Вона завжди з’являється першою на робочому місці. Не належить до тих керівників, які дозволяють собі порушувати приписи або ж правила. Власне, того ж чекає і від підлеглих, котрі поспіхом сходяться й займають свої місця.
Рівно о дев’ятій усі двадцятеро найкращих журналістів і редакторів «Егоїстки», зосереджені й бадьорі, готові сприймати чергові повідомлення та виклики.
– Маю для вас дві новини… – Юліана Всеволодівна ніколи не хвилюється. Ось і зараз її голос рівний і не видає жодного почуття. – Ми в проекті «Гордість України». Вітаю, – повідомляє шефиня так буденно, ніби зачитує список обов’язкових справ хатній робітниці.
Манірні оплески. Удавана радість на обличчях. Сумніваюся, чесно кажучи, що мої колеги виявляють справжні почуття. Радше роблять вигляд, що втішені, бо ж усім відомо, як шефиня два роки дотискала президентський фонд і таки досягла свого. Ми в проекті. Нас читає дружина Самого… Це дійсно успіх, гідний оплесків, і всі, звісно, мають це демонструвати.
Проте існує одне «але», яке можна позначити темним «напівжирним» у тексті. «Егоїстка» – це вам не благодійний проект. Тут усі працюють за гонорари та надто дорого цінують власні здібності, щоб погодитися волонтерити, хай і на «Гордість України». Назвіть мене, якщо хочете, стервочкою, якій ще зарано судити про інших, але я добре знаю журналістів нашого видання. Вони і пальцем не стукнуть по клавіатурі задарма.
– Інша новина не така приємна, – продовжує тим часом Юліана Всеволодівна. – Наступного тижня відбудеться велика нарада проекту за участі першої леді… – затяжна пауза дає змогу відчути значущість сказаного, – і ми маємо вже надати сенсаційний матеріал.
Вимовлене з притиском «вже» зависає в повітрі дражливим знаком неспокою. Колеги, мов за командою, втуплюються у власні щоденники і роблять украй важливі помітки. Ясна річ, жоден не бажає бути цапом-відбувайлом чи жертвою, принесеною на вівтар «Гордості України».
– Даю підказку: Соломія Крушельницька – ось наш шанс, – Юліана Всеволодівна схрестила руки на грудях, а це означає, що вона налаштована рішуче. – Діти Самого навчаються музиці, – знову значна пауза дозволяє всім усвідомити важливість моменту, – Крушельницька має в їхній родині особливу пошану. Звісно, переповіданням її біографії нікого не здивуєш…
У зловісному мовчанні можна було б почути, як продзижчить муха, якби вона здатна була долетіти до нашого тридцять третього поверху. Не бачу жодної активності. Та воно й не дивно. Крушельницька – це початок двадцятого століття. До того ж ще й опера, яка для багатьох сьогодні лише назва чогось класичного і не зовсім зрозумілого. Хіба самогубець зголосився б добровільно копирсатися в цих нетрях.