– Соліст опери Стоян-Свєтлов, – і додав зі смішною гордістю: – Тенор.
Кропивницький демократично потис руку, було б кумедно, якби й він, маючи вигляд сільського мужика, і собі заходився шаркати ніжкою з поцілунками. А от перше питання Марію приголомшило:
– Українською мовою пані володіють?
– Володію, але більше року жила в Фінляндії, ви це знаєте, там мені не було з ким українською спілкуватися, може, що і призабула. Не можу сказати, що досконало володію. Тепер вони сиділи на софі, майже поруч, і жінка розгледіла і палаючі розумні очі, і густе волосся, й офіцерську осанку цього «майже мужика».
– Може, ви і читати не вмієте? – вів далі своє Кропивницький.
– Ні, читати вмію.
Подав «Кобзаря» Шевченка:
– Будь ласка, читайте.
Розгорнула книгу навмання, почала читати. За дверима пролунав жіночий сміх. Чомусь відчула себе приниженою цим недоречним екзаменом. Замовкла ображено. Сміх повторився. Тенор підскочив, щось тихо сказав і щільніше зачинив двері.
– Микола каже, що у вас і голос є. Проспівайте.
– Я не розумію… Це екзамен? Але я не готувалася до нього, я щойно з дороги, втомилася, у такому стані й «задовільно» не матиму!
– Ну-ну, заспокойтесь, будь ласка, сідайте. На фісгармонії ви граєте?
– Хіба і це входить у мою програму?
– Нічого, нічого. Сідайте і заграєте. Ви вмієте прясти на прядці?
– На прядці вмію.
– От і добре! Ви ногами перебирайте, як на прядці. Марія не витримала й розсміялася, усміхнувся й Марко Лукич, скованість, роздратування, напруга зникли. Підійшла до інструмента, почала перебирати ноти, пощастило – побачила романс для тріо «На севере диком», знайомий, колись співала. Але одразу поставила умову:
– Сама співати не стану. Панове нехай приєднуються, тенор з баритоном.
Проспівали чудово, наче репетирували разом. І два прекрасних чоловічих голоси наче взяли в оправу її сильне багате мецо-сопрано, не затьмарили, красу підкреслили. Шум за дверима став таким гучним, що Марія перестала грати. У кімнаті запанувала тиша, а за дверима тривала «вакханалія». Але, мабуть, це було звичним явищем, ні Кропивницький, ні Тобілевич не звертали уваги. Проте екзамен ще не закінчився.
– А все ж таки хотілося вас саму послухати, на що ви здатні.
Марія розсердилась, підійшла до фісгармонії і проспівала декілька гам, закінчивши sol. Оперний співак прийшов у захват, заплескав, підскочив, почав цілувати руки:
– Вам треба в оперу! Такий голос з’являється один раз на сто років! Та це злочин: мати такий голос і не співати, це дар від Бога, не смійте його ганьбити.
– Пане Стоян, не переманюйте нашу актрису, порядні люди так не роблять, – Микола Карпович накинувся на тенора. – У Марії Костянтинівни яскравий драматичний талант. Його не можна заривати в землю.
Своє слово вставив і Марко Лукич:
– Добре, побачимо вас, пані Хлистова, на сцені, у невеликій ролі. Завтра зустрінемося на репетиції.
Йшли знову непривітним коридором, ззаду – хихикання, перешіптування, злий високий голос промовив у спину досить чутно:
– Королева з Сандвічевих островів.
Це поставило останню крапку в настрої Марії, повернувшись до готелю і побачивши розібрані речі, вона розплакалася, розсердилася, наказала негайно все складати та збиратися в дорогу, вона тут не залишиться, у цьому вертепі, у цього злого Кропивницького, серед вульгарних жінок, у чужих помешканнях.
Тобілевич кинувся їй у ноги, почав молити не приймати поспішних рішень, затриматися хоч на одну виставу, доводив, що Марко Лукич – душа-людина і на нього не треба ображатися. Ганна Григорівна знову його підтримала, літній жінці не дуже хотілося знову збиратися в далеку путь. Після вечері Марія трохи заспокоїлася, домовилися, що Микола Карпович заїде за нею о десятій ранку й відвезе до репетиційного залу.
Але й другого дня Кропивницький намагався її принизити. Вона не знала, що то була його звичайна метода: запропонувати для початку найпоганішу роль. Він звелів Марії зіграти майже безсловесну роль старої баби Зачепихи у своїй власній драмі «Дай серцю волю, заведе в неволю».
Але тут уже обурився Тобілевич, схопив Марка Лукича під руку та силком запхнув до директорського кабінету, залишивши розгублену Марію віч-на-віч із акторами, які не ховаючись розглядали її петербурзьку сукню, модний, ще не виданий у цій провінції крій, незвичного вигляду капелюшок. Оглядали не соромлячись, як якусь тваринку в зоопарку. Одна з жінок розв’язно запитала: