«Личаківська, 57» – читаю на розі кам’яниці. Надворі все ще дощить. Слідом за Любомиром забігаю до старосвітського під’їзду. Навпроти парадного входу ще одні двері, які ведуть до внутрішнього дворика. З них вибігає невеличкий цуцик і заходиться голосним гавкотом. Гадаю, його чують усі мешканці цього триповерхового будинку.
– Сусіди завели, випускають його у дворик на цілий день. От він і дуріє. – Любомир цикає на дзявкотуна, і той, підкуливши хвоста, тікає назад.
– Це моя кавалєрка…
Стоїмо перед дверима на першому поверсі.
– Ну ти влаштовуйся, а я до батьків…
Зазираю в невеличкий коридорчик, який водночас слугує і за кухоньку. Одні двері ведуть до лазнички, інші – до крихітної спаленьки. Усе мізерного розміру, але доглянуте й продумане, із сучасним ремонтом – «як для себе». Любомир показує своє маленьке королівство і нанизує колечко з ключиком від помешкання мені на безіменний палець.
– Саме враз! – жартує він і додає: – Консерваторія відкривається рівно о дев’ятій. Заїду о восьмій, тож будь готова, – кидає, уже виходячи.
Чую його кроки на сходах, дивлюся крізь напіврозхилені фіранки, як він сідає у свій ланос, заводиться, рушає. Любомирова автівка щезає за поворотом, і лише серпик місяця ледь проглядається крізь хмари, мовчазно спостерігаючи за мною.
– Я вам учора телефонувала… – упевнено починаю після перших привітань.
Літня пані в сірій сукні дивиться на мене дуже серйозно, без тіні усмішки.
– Ви – пані Уляна? – я трохи зніяковіла від такого прискіпливого вивчання.
Ми з Любомиром прийшли завчасно і майже п’ятнадцять хвилин тупцяли біля масивних дерев’яних дверей із табличкою «Архів».
– Уляна Олександрівна – то моя заступниця. Мене звуть Марією Себастьянівною Величко. Завідую архівом Львівської консерваторії понад тридцять років, – сухо повідомляє мені співбесідниця і додає. – Маю честь розмовляти з пані Оленою Ляуфер? – я лише киваю, а очільниця архіву провадить далі. – Учора ваша головна редакторка телефонувала мені. Я погодилася допомогти вам у написанні матеріалу про Соломію Крушельницьку.
– Буду дуже вдячна… – перехоплюю виразний погляд пані Величко, кинутий у бік Любомира, і швидко представляю і його.
– Історик? Що ж, тим краще. Ходімо.
Марія Себастьянівна виймає чималу зв’язку ключів і відмикає двері, пропускаючи нас до сокровенних скарбів Львівської консерваторії. Тут приємна прохолода відчутно контрастує зі спекою червневого ранку. Мимохіть відзначаю старовинний антураж будівлі, прекрасно збережену ліпнину, унікальне склепіння, яке підсилює ледь чутний шепіт Любомира, робить його голосним і виразним.
– Так, Соломія здобула музичну освіту саме тут, у стінах Львівської консерваторії, – пані Марія не лише розчула те, про що ми стиха перемовлялися, а й жваво коментує почуте. – Зрозуміло, що цього було недостатньо, адже мала направду унікальний голос. Аби розвинути його майстерність й опанувати техніку бельканто,[1] виїхала до Італії. Так мусила вчинити, інакше ніколи б не доскочила світової слави…
Відчуття дежавю накриває мене з головою. Уявляю собі, що ось цими сходами, якими я спускаюся десь у напівпідвальне приміщення, колись ходила і Соломія Крушельницька. Її голос відбивався від камінних мурів консерваторії, вражав, чарував, захоплював. Пригадую, що юна Соломія справила глибоке враження навіть на комісію, яка приймала випускні іспити. І, ніби почувши мої думки, пані Марія зазначає:
– Нашу консерваторію Крушельницька закінчила з медаллю і відзнакою в 1893 році. Екзаменаційна комісія записала в дипломі молодої співачки: «Має всі дані, щоб стати окрасою навіть першорядної сцени. Обширної скалі, дзвінкий і дуже симпатичний звук голосу її мецо-сопрано, освіта музична, почуття краси, природна зовнішність, сценічна постава, словом, усі прикмети, якими обдарувала її природа, заповідають їй в артистичному світі найкращу будучність». Хіба не пророчими стали ці слова? Авжеж… Усе починалося тут, у цих стінах…
Можливо, Марія Себастьянівна використовує цю цитату під час лекцій або ж просто має чудову пам’ять. Хтозна. Я дивуюся мовчки і недовго.
– Ось…
Минувши чимало дверей і закапелків, нарешті опиняємося в комірчині, де на дерев’яному стелажі, який займає майже весь простір цього невеличкого приміщення, пронумеровані коробки. Пані Марія спритно знімає з горішньої полички коробки з номерами «12» і «13».
1
Бельканто (