Другий день роботи в архіві. Переписуємо листи. Справа просувається значно швидше. Водночас почуваюся вкрай утомленою. Виглядає, що й Любомир теж добряче напрацювався, бо йому випало перемальовувати довгі листи Лісницького, а мені коротенькі відповіді Соломії на них. Плечі та руки ниють, ніби довелося відтиснутися до ста разів. Ця робота чимось подібна до шахтарської праці: під землею, при неживому електричному світлі вигарбуєш скарби, щоб потім роздивитися їх та оцінити вже на денному світлі.
– Поспішайте, бо мусимо вже зачинятися… Завтра гарненько собі все допишете, – пані Уляна майже невідступно стежить за нашою роботою. Це на краще, бо нема часу на зайве пустослів’я.
– Майже завершили. Лише останній лист пароха не переписали…
Любомир чи не вперше подає голос. Загалом він неговіркий, надто з малознайомими, а нині ще й перейнятий роботою. Щось уважно роздивляється на пожовклих аркушах під склом. А я тим часом старанно перемальовую надпис зі звороту світлини Крушельницької.
– До речі, а чого цей останній лист пана Лісницького не має дати? – Любомир то знімає, то знову надіває окуляри, проте оптика не здатна допомогти йому розв’язати це питання.
– Бачите… Парох Лісницький не надіслав цей лист Соломії… Якщо ви прочитаєте його, то зрозумієте, чим було продиктоване таке рішення… – пані Уляна крутить у руках ключ, виразно натякаючи, що наш час на сьогодні вичерпано.
– У нас із цим дуже строго… – ніби виправдовується вона. – Марія Себастьянівна не любить, коли хтось затримується після робочого дня, а з відвідувачами й поготів…
– Марія Себастьянівна взагалі не вірить, що це справжнє листування… – пані Уляна зітхає і підводить очі догори. – Вона вважає, що парох Лісницький усе вигадав і сам понаписував ці листи… А для чого, на бога, йому було таке чинити?…
На такій не вельми веселій ноті прощаємося. Запевняємо, що віримо у справжність листів, бо дійсно, для чого парохові було підроблювати листи до себе самого, хай і від великої Примадонни, а тоді роками ховати їх як найдорожче від сторонніх очей?
Знову примхлива львівська погода наготувала сюрприз у вигляді захмареного неба, яке раз у раз зривається дощиком. Любомирова автівка припаркована на початку довгої вулиці Нижанківського й учергове рятує нас від зливи, яка посилилася, щойно ми затраснули дверцята.
Вмикаю телефон, бо ж в архіві, ніби в метро, зв’язок відсутній. Одразу надходить есемеска від шефині:
«Олено, радію, що Вам вдалося відшукати справді унікальний матеріал. Але чому Ви не доклали самих листів Крушельницької? Сфотографуйте і надішліть те, що вдалося розшифрувати».
– Куди це ми приїхали?
Роздивляюся правдивий історичний центр Львова. Люблю цю місцинку за Оперним, стародавнє мереживо вулиць, у якому збіглися всі можливі архітектурні стилі за останні три-чотири століття.
– Це площа Данила Галицького. А ось у цьому будинку мешкають мої батьки…
– І?…
– Сьогодні нас чекають на вечерю. Хочуть зазнайомитися з відомою журналісткою з Києва.
– Ти, певно, жартуєш?…
– Зовсім ні. Якби попередив завчасно, гарантовано б відмовилася…
– Та я й зараз не піду… Як так? З’явитися, мов сніг на голову… Ще й з порожніми руками…
– Який ще сніг? Матінка навмисне взяла вихідний, аби підготуватися, як слід. Ось тут, на першому поверсі, до речі, продаються її улюблені тістечка. Купимо, щоб «не з порожніми руками», хоча матуся напевно спекла сирник… Традиційний львівський сирник уже і справді стоїть на столі серед інших смаколиків, коли ми заходимо до величезної кімнати, де, власне, і має відбутися вечеря. Мені рідко доводилося бувати в подібних старосвітських помешканнях, де стіни ледь не метрової товщини, а висота стелі дорівнює замалим не чотирьом метрам. Саме тому, напевно, коли ми піднімалися сюди, на третій поверх цієї кам’яниці, відчуття було таке, ніби видерлися на шостий щонайменше. До того ж у помешканні Любомирових батьків прохолодно без жодного кондиціонера, незважаючи на літню спеку.
«Наталія Павлівна, Мирослав Григорович…» – повторюю, мов мантру, бо лише на хвилину спинюся, й імена Любомирових батьків випаруються з моєї голови начисто. Так уже бувало не раз. Знайомлюся з людьми, як оце щойно, відвертаюся на щось інше – і бац… Пробіл замість імен…