Аптека гера Брауна, вихідця з Нижньої Саксонії, також отримала екзотичне ім’я: «Під срібним оленем». На її вивісці був зображений гербовий щит з заокругленими краями, посередині його стрибав витончений рогатий олень, тримаючи в роті тоненьку стрілу. Тулуб нещасного копитного світився місячним сріблом, а нижче пояснювалось: «Аптекарський заклад Ієроніма Брауна. Засновано в 1637 році».
Дерев’яні двері аптеки, оббиті мідними бляшками, також зображали шляхетного оленя з важкими рогами, що стояв на пагорбі з високо піднятою головою.
Асортимент аптеки Брауна складали не лише засоби європейської медицини — п’явки, настоянки, порошки в пакетиках з грубого паперу, але й китайські ліки, привезені єврейськими купцями Великим Шовковим шляхом через монгольську пустелю смерті, середньоазійські бархани, Каспій та Кавказький хребет. Тому заможні львів’яни, відчувши, що в них зашкребло в горлі або почало боліти в лівому боці, воліли заплатити чималі гроші геру Брауну, аніж віддавати себе на розтерзання місцевим ескулапам.
Особливим попитом користувались китайські настоянки на зміях, що додавали силу, непогано продавались витяжки з крові кобри, зміїні серця, жаб’ячі розтирачки, жовч тигра, пастилки зі скорпіонів. Йшли в діло екстракти з омели, коробочки карпатських трав, з яких готували лікувальні напари. Продавався диво-камінь безоар, тибетська смола, висушені корені, а серед них неймовірно дорога мандрагора.
Гер Браун ніколи не потерпав від браку покупців. Хіба що рідкісні отрути, запаяні в скляночки з грубого коричневого шкла, яке не пропускало сонячне проміння, залежувались на аптечних полицях. Але й вони — рано чи пізно — знаходили свого власника. За отрутами до нього приходили пізно увечері, ховаючись та озираючись, довго вибирали пляшечку, розпитували про властивості, дію і можливості виявлення.
Хитромудрий німець тримав кілька різних баночок з отрутою. Одні призначались для отруєння родичів — ці отрути не можна було виявити при розтині, й вони дарували швидку смерть, схожу на природню. Коштували вони шалені гроші й відпускались у величезній таємниці по знайомству. Інші отрути гер Браун запасав для осіб слабких, нерішучих, що бажали чомусь звести рахунки з життям. Не схвалюючи самогубць, він спеціально продавав меланхолікам вишуканий флакончик, наповнений отруйно-рожевою рідиною. На етикетці аптекарський помічник, студент-недоучка Яцек, домальовував чорною фарбою страшний череп та кості, додаючи напис «memento mori».
Померти, вижлуктивши його вміст, було нелегко (позаяк Браун наливав у пляшечку розчин марганцівки), однак деяким, вельми нервовим особам вдавалось ним затруїтися і лягти за огорожею Личаківського цвинтаря.
Леві Михаель не відразу знайшов час для знайомства з лев’ячим містом. Відтоді, як пізно уночі найнята карета привезла його в турецький квартал, Леві вдалось досконало вивчити лише найближчі від дому й крамниці вулиці. За Татарську браму, що відділяла Львів правовірний від Львова католицького, Леві не встиг навіть висунути свого допитливого єврейського носа. Світ його у перші два тижні обмежувався Погансько-Сарацинською вулицею, галасливою й запилюженою, забудованою безладними кам’яними будинками з першими поверхами, відданими під торгівлю, з такими ж внутрішніми двориками, де на натягнутих мотузках висіли пістряві ковдри, килими й подушки, які нагадували йому Ізмір. Зрозуміти, що являє собою старе місто Львів, він же Львув, Лемберґ, Леополіс і Ар’юц, можна лише, сходивши його вздовж і впоперек, по всіх кварталах, вуличках та передмістях.
— Годі стриміти безвилазно в турецькому кварталі, — мовив до Леві Фатих Кепе, після того, як отримавши запрошення від його батька Селіма прийти на філіжанку кави, вдаваний стамбульський книгар сидів на терасі й бгав у пальцях воскове листя плюща.
— Підемо сьогодні на вечірню прогулянку, я покажу вам, шановний Осман-бею, справжній Львів, його вузькі вулички, химерні будови та інші дивовижі.
Старий Селім відставив маленьку філіжанку для кави, розмальовану дрібним синім візерунком, й уїдливо зауважив, що чимало приваб християнського Львова вельми сумнівні для ока мусульманина. Там є статуї голих жінок, хрести без ліку, не кажучи вже про кнайпи, біля яких завжди можна дістати по писку.
— Батьку, — спокійно заперечив Фатих, — ніхто не примушує нас мацати оті статуї чи жлуктити пиво. Ми лишень подивимось місто. Осман-бей не раз бував у Європі, жив у Відні, Парижі, Римі, проїжджав німецькі землі, Моравію, Балкани. Невже тут, на пагорбах Галичини, його збентежить те, що Осман-бей спостерігав сотні разів?!