Наречений нахилився до Сари й мовив: я люблю твою душу, хоча ще не бачив твого обличчя, йди звідси якомога скоріше…
Цього разу він був у білому й тримав на руках біле тигреня в чорну смужечку, що сполохано блимало смарагдовими очищами, наче кіт у пивниці.
— Йди, йди, — причувалося Терезі, й вона завмирала від жаху. Як їй вийти звідси? У монастирі грубезні кам’яні стіни, ґрати на вікнах й висока огорожа, знизу кам’яна, а зверху наїжачена гострими піками. Якби поруч було велике місто, тоді, можливо, з кляштора було б легше вийти, розчинитись в натовпі, спалити чорну хламиду й сорочку з мітками. Але монастир стоїть посеред глухого лісу. Три дні дороги до менш-більш великого міста. Ліс кишить розбишаками — тими, хто відстав від загонів Хмельницького й вирішив сам собі добувати поживу грабунками. Дівчині, та ще босоніж, роздягнутій, не перейти цей ліс. Жахливі чутки ходять про нього. Окрім розбишак, у лісі повно привидів, дикого звіра, і щоліта обов'язково до монастиря приносять моторошні історії. Когось там розірвав ведмідь, хтось упав до вовчої ями. Йти небезпечно.
— Я заберу тебе, — казав сяючий наречений, — вір мені, Capo! Дуже швидко я пришлю за тобою моїх пташок, вони підхоплять тебе на свої м’які крила й віднесуть далеко-далеко. Потерпи трішки, дай мені відшукати в старовинних книгах це заклинання…
І приречена на чернецтво Сара вірила снам. Він існує, цей наречений, він віднесе її до одновірців, щоб ніколи більше не потрапляти на очі християнам. Скоріше б!
Сни йшли за снами. Сара чомусь бачила себе на палубі дивного корабля, на вітрилах якого були вишиті золотими нитками дванадцять колін Ізраїлевих, а веслярі кричали єврейською й виказували їй всіляку шану. То принесуть тарілочку з помаранчами, яскравими, соковитими, які Сара в дитинстві куштувала лише один раз, на празник, то подарують срібну скриньку, де сяють коштовні камені. І вона вдягає алмазні кульчики, що виблискують неземним світлом, щоби постати перед нареченим. А подарунки все несуть, і серед них Сара бачить витончені флакончики з пахощами, парчу й оксамит, згорнуті в сувої, турецькі зацукровані фрукти, фарби й натирання.
Ох, коли це все настане? — думає нещасна монастирська дівчинка Тереза — коли наречений забере мене?
Скільки б не навчали її черниці, особливо сестра Беата, що наречений у неї може бути лише один, Ісус Христос з Галилеї, Сара вперто твердить своє. Наречений прийде, неодмінно прийде. Вони стрінуться там, у заморському місті, й стануть під весільний балдахін…
Того вечора в кляшторі було тихо. Сестри поїхали до обителі по сусідству, залишивши Терезу під наглядом старших вихованок. Ті не стали суворо наглядати за Сарою й радісно побігли на кухню цупити харчі, бо дівчаток годували дуже скупо, а такого, щоби настоятелька, сестра Домініка з багатьма черницями була відсутня, ще не траплялось.
Тереза не хотіла лягати спати, але чомусь сон її зморив. Вона заплющила очі й почула голос. Напиши прощальну записку, подякуй сестрам за те, що вони піклувались про тебе, не дали вмерти в голоді й стужі, прихистили.
Я заберу тебе. Мої пташки чекають. Пора!
Тереза, сама нічого не розуміючи, схопила каламар і вивела на шматку полотна (паперу під рукою не виявилось):
Сестри, дякую вам, ви були до мене добрі й справедливі, але я не можу бути християнкою. Мій наречений чекає мене. Я від'їжджаю з ним. Сара.
Втішена, Сара підійшла до вікна. Важка решітка розчинилась, і до келії увірвався свіжий вітер. Дівчинка пролізла через вікно на дах. Там уже сиділи дві величезні сови, вони витріщали на Сару бурштинові очиська й невдоволено ухали. Сара доторкнулась до їхніх пір’ястих вушок.
— Ми готові служити тобі, наша пані, — мовили сови. — Візьмись за лапи — і полетіли.
І сови рвонули вгору, Сара ледве втрималась, міцно вчепившись руками в їх пазуристі лапи, й понесли її над чорним лісом. Світив місяць. Довга Сарина сорочка з грубого полотна зачіпала верхівки ялиць, але вона не чула холоду, сови несли її все далі й далі. Ось уже зник з виду монастир, горять вогні поодиноких сіл, залишились позаду страшні розбійницькі хащі.
Немає більше ні нудних латинських співів, ні довгих сидінь за п’яльцями, ні злих наставниць, що вимагали, аби Сара, дочка рабина Меєра, стала ревною католичкою. Все відійшло. Сара пробачила черницям колишні образи та сльози. Вони хотіли як краще, вирішила втікачка, розглядаючи неозорі поля, тому й мучили. А дівчатка якщо й кривдили мене, то не зі зла, вони ж бо також єврейки, такі самі сироти…