— Агов, хлопче, зайди й придбай що-небудь!
Фатих опинився перед входом до невеликої крамнички. Зайду задля цікавості, подумав він, раз уже кличуть. Теленькнув дзвіночок, і Фатих опинився в дивній напівтемній комірці. На високих полицях з червоного дерева лежав чудернацький товар. Тут були прикраси різного ґатунку шляхетності, різьблені скриньки зі слонової кістки, агатів та яшми, бронзові підсвічники, срібні ложки. Біля рундука стояв господар, похмурий караїм, і з незворушним виразом на обличчі вивчав записи в чорному шкіряному зшитку. Фатих почав роздивлятись прикраси. Насправді вони йому не були потрібні. Фатих ніколи не розлучався зі старим перснем, батьковим подарунком. Та й інші речі його не вельми цікавили.
Та ось, в таємничій комірці, Фатих побачив невеликий кулон, і очі прикипіли до нього. В різьбленій срібній оправі — прикрашеній вигадливим написом арабською — тішив око місячний камінь рідкісної форми.
Він вигинався півмісяцем, здавався то прозорим, білим, то ніжно-блакитним, то синювато-фіолетовим. Кулон лежав на чорній оксамитовій подушечці, прикріплений срібним ланцюжком. Фатих довго, не відриваючись, дивився на підвіску. Стільки років прожив, нічогосінько не відаючи про існування такого кулона, і ось тобі на, тепер життя без нього видавалось абсолютно неможливим…
Нарешті, після кількох дражливих хвилин боротьби, Фатих спитав: а цей кулон, скільки він коштує?!
— Він не продається, — відповів господар, — за жадні гроші, позаяк се зразок, котрий мені не належить. Я виставив його для краси на прохання власника, який змушений був вирушити в далеку мандрівку, й заприсягнувся, що ніхто, ніколи, опріч нього самого, не отримає цього клейноту. Милуйтесь, я за це грошей не вимагатиму. Якщо ж він так припав вам до серця — у мене є знайомий, гарний ювелір, який за гідну плату зробить копію.
— Що мені копія, — нетерпляче вигукнув Фатих, — се не те!
— Перепрошую, юначе, я не бажав вас засмучувати, однак є немало речей, які неможливо купити. Вважайте, що ця підвіска — саме з тих речей. Погляньте на цей браслет з оніксами, а ось вельми рідкісна штука — малахітова скринька, а ще нам обіцяли привезти засушеного алігатора…
— Не потрібен мені ваш алігатор, чудовисько заморське, — образився Фатих.
Розчарований, він вийшов з крамниці й понуро поплівся додому.
На розі Фатих обернувся, щоб запам’ятати місце, де була крамниця, й побачив прегарну туркеню, що несла в руках курку з тільки-но відрубаною головою. З тоненької курячої шийки на землю капала рідка бордова кров, але Фатих не звернув на це жодної уваги. Туркеня виявилась молоденькою й чарівною. Її смагляве овальне личко трохи псували брови, що зрослись на переніссі, втім, це виправити неважко. Довгі вії майже ховали величезні, на півобличчя, очі. Червоні уста ледь помітно усміхались. Вона була занадто тендітна, волосся приховувала хустка зі строкатими візерунками, простора східна сукня, чорна з синьою облямівкою, нагадала палкому туркові про незнаних панянок його далекої вітчизни. Фатих зупинився, завмерши, й милувався нею. Але вона швидко, наче соромлячись, ковзнула у внутрішній дворик безликого будинку й зникла. З курки накапала ціла кривава стежка.
Як вона не забруднилась, бідолашна, подумав Фатих, і пішов геть…
Він пройшов повз міську ратушу, прикрашену двома позолоченими левами. Носи й кінчики хвостів у них облізли, виказуючи перед львів’янами нешляхетне мідне нутро. Штандарт, що висовувався з вікна на ратуші, не викликав у Фатиха патріотичної радості: він не любив поляків.
Нічого, колись тут майорітиме наше зелене знамено, подумав Фатих, треба тільки почекати. Скільки — Фатих не знав. Може, років двісті, або й усі чотириста.
2. Леві — таємний емісар Шабтая Цві, приїжджає до Львова. 1667 рік
Темної ночі, коли усі поштиві мешканці Львова мирно спочивали, двійко вороних припровадили до турецької дільниці скромний повіз, з отих, що в них зазвичай їздять на ярмарок грецькі чи вірменські купці середньої руки. Великі колеса просякли липкою пилюкою, обліпились сухими стеблами трави, полог з товстої грубої тканини подекуди прикрашали добрячі латки. Ретельно запаковані в мішковину й перев'язані товстими мотузками з прядива куфри високо підстрибували на кожній вибоїні, коли коні перечіпались об камені, що виступали з бруківки.
Візник — похмурий єврей в пошитій з клаптів одежині, вельми химерного крою, в чорній ярмулці на кучерявій голові, був мовчазний, як могила. Він навіть не плямкав товстими губами й керував візком напрочуд тихо, наче боявся видати себе якнайменшим звуком. Тільки коні порушували цю таємничість. Цокання добре підкованих кінських копит дзвінко відлунювало в урочистій тиші й розбудило Фатиха, повз дім якого рухався візок. Він хотів було встати, визирнути у вікно, але передумав і знову заснув.