Яка квіточка в цьому Сионі розцвіла, подумав пан, кращої не знайти. Підійшла — от дурненька — Сара ближче до вікна, на пишну карету подивитись, і роздивлявся її Радзивіл крізь шкло, наче повію, виставлену на торг, потрохи шаленіючи…
Закипіла шляхетська кров, спалахнув пан, заберу, думає, жидівочку, пташку солодку, одягну в шовки, обвішаю злотом.
Жодного стриму не знав Радзивіл, коли йшлося про дівчат, і розчахнув двері синагоги…
З острахом відступили євреї, дотямивши, кого потрібно сластолюбному пану, засмикались вогники свічок, зашуміли…
— Так, пся крев! — крикнув Радзивіл. — Панночку сюди, і щоб мені без скарг! Я ваш пан, ви мої жидки, хочу караю, хочу милую!
Схопив Сару за руку, наказав слузі загорнути у ведмежу попону і повіз.
Сара з хутра виривалась, задихаючись від запаху звіриної шкури, дряпалась… Та невблаганним був пан Радзивіл, не пожалів. Хіба є щось таке, чого не можна Радзивілам? Нічого. Їм можна все.
9. Миґдаль оз (вежа сили). Уночі перед 16 вересня 1666 року
…— Ви знаєте, що на вас чекає завтра? — уїдливо спитав Шабтая Цві султанський лікар Хайяті-заде. Шабтай мовчав. Ходив із кутка в куток маленької, неосвітленої кімнати, з руками, заламаними за спиною, й напружено міркував.
— Наказано поставити перед кращими лучниками імперії, і якщо стріли не заподіють хахам-баші жодної шкоди, то султан його помилує. А якщо вони вцілять, тоді ваша розумна голова покотиться із закривавленої плахи. Хахам-баші до вподоби така перспектива?
Шабтай Цві й далі не відповідав Хайяті-заде. Цей нахабний, отруйний, просякнутий наскрізь підступом палацових інтриг, неймовірно вдатний чоловічок, пам’ятав те, що краще забути. Вихідець з давнього роду Абарванелів, чиї нащадки вмирали на кострищах в роки Реконкісти й засуджували на смерть власних дітей на службі в трибуналі інквізиторів, Хайяті-заде з’являвся там, де могла знадобитись його єврейська невгамовність.
Він ще побуває в багатьох цікавих місцях і стане свідком значно страшніших драм. Але Шабтаєві нема про що розмовляти із Хайяті-заде.
Він думав лишень, як пережити цю ніч. Прихильники Шабтая називали фортецю Абідос «миґдаль оз» — вежею сили, твердинею, очікуючи від нього негайних чудес. Начебто він спопелить султана своїм орлиним поглядом, висушить Середземне море, щоб до Єрусалиму змогли дістатися десять загублених колін Ізраїлевих, що живуть далеко в Африці, перенесе столицю до Єрусалима, сяде на трон Давида…
Але Шабтай Цві не виправдає цих сподівань. Абідоська фортеця — не «миґдаль оз», а «миґдаль сафек», вежа сумнівів, де здійсниться безпрецедентне — людина, проголошена Машіахом, стане мусульманином. За що Шабтая Цві проклинатимуть усіма видами проклять, від спеціально написаних для нього «клалот» до найдавніших вавилонських побажань розсипатися на порох, згоріти у вічному вогні чи бути роздзьобаним на шматки хижими птахами.
Жодного єврейського хлопчика більш ніколи не назвуть Шабтаєм, навіть якщо той також народиться в суботу. Будь-яку книгу, будь-який сувій, амулет, мезузу та чорну коробочку тфіллін рош вважатимуть єретичною, якщо побачать там найменший натяк на ім’я Шабтая Цві. Видруковані сабатіанцями молитовники сховають якнайдалі, в генізи — сховище затертих, нечитаних рукописів, або поховають у землі, як ховають осквернені погромниками священні сувої.
Тієї ночі Шабтай Цві бачив, як хор рабинів, одягнених в чорне, з чорними талесами на плечах, в суцільній темряві співає йому прокляття, запалюючи чорні, насичені міцним духом шафрану свічки із прозоро-синіми вогниками, повторюючи: хай буде проклятий він удень, і проклятий вночі, проклятий, коли встає і коли лягає, проклятий, коли спить і коли обідає, проклятий навіки, навіки, навіки!!! Від полум’я чорних свічок тягнуло замогильним холодом, і ввижалось, начебто рабини, котрі співають свій неспішний наспів, давно померли, обличчя в них посиніли, зуби пожовкли, забіліли черепи під чорними ярмулками, а чорне вбрання зотліло. Шафранові свічі догоріли, слова прокляття, котре виконувалось так рідко, що не кожному поколінню траплялось його почути, поступово замовкали. Рабини дмухнули на бляклі синюваті вогники й погасили їх.