Об’єднавши під своєю священною владою розділені балтійські племена, Радзивіл перед смертю охрестився за християнським обрядом і, передаючи владу своєму синові, змусив його заприсягтися у вірності церкві. Бо інакше його нащадкам ніколи не бачити ані земного щастя, ані посмертного прощення гріхів. Задля панування над литвинами юний Радзивіл пообіцяв батькові, що не лише буде зразковим християнином, а й охрестить увесь литовський народ «не мечем, а переконанням», і ніхто більше не посміє назвати його країну язичницькою.
Але як тільки колишній жрець віддав Богу душу, його наступник взявся за жертвоприношення ідолам, зруйнував церкву, повернув привілеї жерцям, дозволив народні гульбища та непристойні звичаї, а заморських проповідників християнства наказав згодувати прирученим ведмедям, що вельми втішило останніх, завжди голодних, прикутих ланцюгами у ямах. Свідків хрещення свого вітця син також прибрав, почав носити його ритуальну одіж та золоті прикраси, а на довершення покохав дочку віщунки, яку звали Яніта, та одружився з нею. Від Яніти й пішли характерні для Радзививілів пишне, ледь кучеряве волосся з рудизною, мармурова тонка шкіра й маленькі ступні.
Доньку Радзивіла та Яніти, Риїне, теж не можна назвати доброю християнкою: мало того, що вона страшенно полюбляла викликати духів, варити зілля і перетворювалась під час кожного місяця уповні на білу вовчицю, так вона ще й віддалася за прийшлого єврейського парубка Осьцика (Йосифа), сина лихваря, і прийняла його юдейську віру. Чари Риїне облишила й отримала нове ім’я Рахель. Отак руде сімейство литовських жерців зв’язало себе з чорнявими нащадками біблійних героїв.
Ясна річ, вони це ретельно приховували, і хоча відтоді діти Радзивілів отримували на додачу до литовського ще й потаємне юдейське ім’я, онуки Осьцика та Рахелі росли католиками. Старий Осьцик, що пережив дружину, заставши хрещення та конфірмацію онуків, начебто прокляв усіх християнських Радзивілів — що живуть нині і які народяться пізніше.
Щоб їх змагали усі можливі нещастя, щоби маєтки обертались стражданнями, щоб кохання не приносило жодної втіхи, а ратні подвиги й наближення до двору не могли спокутувати гріху зречення віри.
Єдине, що може зняти прокляття зі всього роду, це чисте кохання юного Радзивіла до єврейської дівчини, дочки рабина. Отоді, повернувшись до юдейського віросповідання, яке обрали колись його предки, ця молода пара прожене навислі над Радзивілами лиха й принесе їм нову славу. А запорукою цього повинен служити потворний залізний птах, ptak zelazny[5], викуваний вмілим ковалем Осьциком із каменю, що впав з неба, великий, незграбний, з важкими залізними крилами й зубастим дзьобом. Коли закляття зникне, птах оживе, замахає крилами, зацокає кігтями…
Так мовиться в апокрифі, що зберігається в архіві Радзивілів з незапам’ятних часів. Якось він потрапив на очі Миколаю-Кшиштофу Радзивілу, який шукав в купі паперів любовні вірші діда. Спершу Миколай-Кшиштоф не повірив: надто вже багато пліток крутилось довкола його родини, кожна фантастичніша за іншу, тож ніяка пращурка-чаклунка з чоловіком-євреєм здивувати його не могла.
Казки, зітхнув він, кладучи рукопис на віддалену полицю.
Минув час. Наприкінці XVI століття Миколай-Кшиштоф Радзивіл раптом забажав помандрувати по Близькому Сході. З Італії він вирушив через Середземне море до Єгипту — хотілось побачити піраміди. Побачивши піраміди, Миколай-Кшиштоф придбав у Каїрі дві єгипетські мумії, чоловічу й жіночу, перебинтовані й несимпатичні, до того ж від них тхнуло бальзамом, а відтак вирушив до Єрусалиму. Відвідавши християнські святині, Радзивіл поплив назад до Європи, от тільки мумії довелось викинути за борт, коли здійнялась буря. Не знав Миколай-Кшиштоф, що відтепер до двох проклять додасться ще й третє, за те, що придбав викрадені з пірамід мумії шляхетних єгиптян та ще й потопив у морській безодні.
Скривдити мумію — тяжкий злочин, мумії — публіка лиха, лихіша навіть, ніж Радзивіли, і образ не пробачає. Приїхавши додому, Миколай-Кшиштоф почав жити по-радзивілівськи — пишно, бучно й весело, забувши про мумії. Не до них було — то проект замку й костелу з підземним склепом придумував, то встрявав у міжусобні чвари, то за дамами упадав. Магнатам ніколи нудьгувати.
Однак мумії не забули про Радзивіла. Почали снитися йому ночами, бинти свої розвивати і в’їдливо, по-єгипетськи, запитувати: пощо ти, Радзивіле, порушив наш мирний спокій? Навіщо купив нас на базарі в араба, розкрадача гробниць, як ляльок сповитих, тягав за собою по цілій Палестині, а відтак викинув у море? Погано нам там, Радзику, дуже погано: риби хижі, кожного дня по шматку відривають, щонайтонші бинти розмотали, кусають та й кусають, солона вода вимиває бальзам, так і розкластися можна… Чекай, пане, на нові лиха, якщо старих тобі замало!
5
В одному із замків, що належав Радзивілам, ще у XVIII столітті, як згадують очевидці, зберігався страшний металевий птах, схожий не то на ворону, не то на чаплю, не то на доісторичного птеродактиля.