Однак, із Сарою вийшло трохи по-іншому. Вона спустилася до столика, але не взяла звідти нічого. Ні, дівчина була голодна, проте в неї виникли сумніви щодо кошерності панського вгощення.
І так стільки років в монастирі їй доводилось харчуватись трейфом! А зараз, коли Сара знову стала жити серед євреїв, вона і в думках не могла припустити такого осквернення…
Тому Стах Радзивіл здивувався, коли побачив, що Сара не доторкнулась до їжі.
— Я цього не їм, — байдуже кинула вона викрадачеві.
— Тоді вам судилось померти від виснаження, — сказав пан.
— Нехай, — зітхнула Сара, — але я наїлась всілякої гидоти ще в монастирі, вистачить до кінця життя!
— То ви виховувались в монастирі?! — Стах був вражений.
— Козаки влаштували погром і вбили моїх батьків, — відповіла Сара, — мене ж силоміць забрали до монастиря й охрестили Терезою. Я прожила в них у приниженні кілька років і, якби мене не забрали сови, то і досі терпіла б. Невже мені знову доведеться жити серед чужих? Благаю вас, пане, облиште мене, відпустіть! Хіба мало вам інших дівчат?!
Радзивіл був зворушений. А що коли перед ним та сама донька рабина, здатна зняти закляття?
— А ким були ваші батьки, люба? — спитав Стах.
— Я донька рабина Меєра, — сказала Сара, ковтаючи сльози.
— Ось воно як, — замислено мовив пан, — тоді зрозуміло…
Сара виявилась єдиною зі всіх наложниць невгамовного Радзивіла, яку він тримав у себе в замку не силою, і яку — важко уявити родичам-ханжам — збирався навіть зробити своєю законною дружиною! Щоправда, чарівна єврейка вінчатися не погодилась, сказавши, що після монастирського ув’язнення не почуває до християнства нічого, крім тваринної відрази, а відтак ніколи не переступить поріг костелу.
Коли Радзивіл зрозумів, що від Сариної прихильності залежить зняття прокляття, то не наважився нав’язувати їй свого товариства і не потягнув дівчину в шовкові алькови.
Відвівши Сарі окремі покої, він провідував її, запрошував на прогулянки садом, читав зворушливі вірші й подарував двох чорних лебедів, які плавали в ставку.
Колись вона покохає мене, мріяв Стах, що мав звичку жорстоко обходитися з дамами нижчого стану. Якщо я зв'яжу її мотузками, Сара нізащо мене не пробачить, а отже, прокляття буде діяти. Треба збудити в ній щирі почуття, як не любов, то, принаймні, повагу! Лише в цьому випадку я звільнюсь від закляття мого предка Осьцика, отже ж лихий був єврей, що й казати!
Задля Сари пан Радзивіл змінив своє життя. Закинув будівництво костелу з підземеллями, не ходив більше оглядати роботи, куди перше полюбляв втручатися, дозволивши будівничим чинити на власний розсуд.
Замість цього він влаштовував веселі вистави, де в непристойному вигляді показувались інші Радзивіли, відомі своїм вдаваним благочестям, улеслива, звинна придворна челядь, жадібні купці.
Розігрував Стах Радзивіл і «жидіаду» — комічне дійство про євреїв, де усі ролі грали самі лиш вельможні католики, вирядившись у вбрання з довгими полами, капелюхи, накладні кучері та важкі асирійські бороди. Згідно Стахового задуму, «жидіада» повинна була закінчуватися передсмертним словом. Стоячи перед плахою, перебраний «єврей» — а насправді поляк — промовляв геть уже непристойні слова на адресу добрих католиків, що засудили його до страти, ганьблячи християнську віру, що це навряд чи могло кому-небудь пробачитися. Однак вибачалось Радзивілу. Закінчивши різку промову, єврей мимоволі знімав бороду, відчіпляв пейси й кидався до гостей, благаючи врятувати його від катів, примовляючи при кожній фразі «Єзус Марія, Єзус Марія!» Гості надривались від сміху, актор комічно кланявся їм, збираючи жартівливу милостиню в мідну тарілочку, наче правдивий актор-волоцюга на празнику в містечку, і дякував по-єврейськи…
Сара не сміялась. «Жидіада» здавалась їй несмішною, але й не надто образливою: бо ж вистава ця — що й казати — наскрізь антихристиянська. Вона ходила зажурена, розмірковуючи над власною долею.
Може, оті сни дурили її, не нареченою Машіаха бути Сарі, а заручницею хтивого польського князя, чиї володіння перевершують цілу землю Ізраїлеву?
— Чому ти не радієш, моя Саро?! — цікавився Стах Радзивіл, — хіба я не надав тобі свого замку, не вбрав у шовки та парчу, не розважаю тебе веселими сценками? Чого тобі бракує, моя Саро?
— Мені бракує моєї батьківщини, — відповідала йому єврейка, похиливши голову. — Кожної ночі я бачу її уві сні й, прокинувшись, сподіваюсь побувати там, але все довкола польське, і ви поляк, вшендзе, вшендзе польска.