— Мене лякає Несвіж, — плакала Сара, — оте величезне сіре каміння, вогкість жаби, вужів, які смокчуть по всіх кутах молоко з мисочок, високі стелі, завжди холодні каміни. А ще отой птак желязни, страшна штука, все клацає і клацає своїми пекельними зубиськами!
Почувши це, пан Радзивіл поблід. Століття стояв ptak zelazny під скляним ковпаком на постаменті нерухомо, не махав крилами, не клацав страшним дзьобом. Побіг він до бібліотеки, великої кімнати, де припадали пилом усілякі старожитності, висіли парсуни предків, подивитися на птака желязного. Разом з паном побігла й Сара — бачить-бо, що не вірить їй Радзивіл. Й упевнились вони: ожив металевий птах, очі в нього рухаються, крила тріпочуть, дзьоб стукає, переступа вона з однієї кігтистої лапи на іншу. Напевно, всередині механізм прокинувся. Або знято прокляття Осьцика?
Тішиться Радзивіл, легше стало йому, страх скінчився. І вирішив він подарувати Сарі все, що та побажає.
Спитав Стах у Сари: чого ж ти, золота, хочеш?
— Волі хочу, — сказала Сара, — поїхати до кузена Шмуеля Примо в Амстердам, а звідти разом з ним на батьківщину, в Ізраїль. Не можу жити в Польщі, надто багато горя тут зазнала!
Сара на той час почала вже Стахові набридати, серце ж у нього непостійне, тому пан швиденько відпустив її з замку, подарувавши на прощання чимало золота. З такими грошима вона цілком могла дістатися до Єрусалима, а може, й до крайнього берега Африки.
12. Леві думає про пані Сабіну. Маріца вирішує діяти. Нехемія Коен нарешті приходить до крамниці Леві
Візит пані Сабіни не міг не залишити помітного сліду в житті Леві Михаеля Цві. Пояснювалось це не лише її вродою, а й тим, що полька Сабіна з якогось химерного збігу обставин нагадала йому кількома своїми рисами та рисочками кохання, яке запопало Леві, коли йому було десять років. Володаркою серця Леві стала маленька, з великими очима дівчинка, років восьми чи дев’яти, що її часто він зустрічав на вулицях Ізміра.
Леві зустрічав її в крамничці ласощів, де купував братам кунжутну халву, на строкатому та галасливому ринку, чув її голос, який долинав з балкону, коли проходив увечері повз будинки турків. Її звали Фіруз, була наполовину єврейкою, по батькові, що перемінив віру, аби одружитися з туркенею, її матір’ю, небогою паші, який потрапив у немилість, що надавало пристрасті юдейського хлопчика особливого, забороненого відтінку. Він знав, хто йому дозволений, а проте Леві ніколи не думав про Фіруз як про туркеню, для нього вона завжди залишалась єврейкою, ненародженою сестрою, якої він так і не дочекався: в роду Цві дівчатка рідко з’являлись на світ. Спершу Леві бачив у Фіруз лише сестру — йому хотілось, аби поруч, окрім Шабтая та Елі, була й вона, така мініатюрна, зґрабна, розсміяна…
Згодом до цих невинних почуттів втрутився багатоликий демон плоті. Леві й сам не знав, коли Фіруз перестала бути для нього просто дівчинкою. Можливо, це трапилось під час дощу, коли Леві побачив золоті обручі в неї на зап’ястках та вузьку смужку привідкритої ноги, всіяну дрібними світлими краплями. Або тієї миті, коли Леві, передаючи павине перо, вперше доторкнувся до руки Фіруз. А тепер Леві зустрів ту, що мала очі, як у Фіруз, й такі самі руки, і навіть голос схожий — тихий та сумний.
Дещо східний, «сарматський», як казали тоді, вид Сабіни уявлявся йому Фіруз, яка подорослішала. Звісно, Леві запам’ятав Фруз не малим дівчам, а такою, якою вона снилась йому. Через рік батьки Фіруз залишили Ізмір й забрали її з собою. Більше Леві не бачив Фіруз.
Розповідали, що вона мешкає у Стамбулі, що дядько-паша знову в фаворі, що Фіруз вдало видали заміж, та Леві лише хитав головою. Та, його Фіруз, була іншою…
Він багато думав про пані Сабіну, сподіваючись потай, що вона ще зайде до крамнички за якоюсь старовинною дрібничкою. Леві знову розмовлятиме з нею, упіймає її усмішку, наче яскравого метелика в сачок, й буде носити її в своїй пам’яті довго-довго, леліючи наче нездійсненну мрію.
Однак Сабіна у ці дні залишалась вдома. Ніхто, окрім її служниці Маріци, не здогадувався як несамовито вабить її пані в турецький квартал, як важко їй переборювати себе, як хочеться зазирнути в крамницю старожитностей. Маріца надто добре розумілась на потаємних пориваннях своєї господині й передбачала, що Сабіна ще не раз зустрінеться з турецьким букіністом.
Далі хитра служниця намагалась не зазирати. Що має бути — того не минути.
Пані Сабіну залицяльники продовжували шукати й після того, як та відмовилась від остогидлої ролі світської левиці й почала проводити усі вечори вдома, читаючи біля каміна чи вишиваючи. Багаті шляхтичі приходили з візитами, знаючи, що пані мало кого приймає особисто, й, отримавши відмову, гордо йшли геть. Часом, зачаровані красою Сабіни, вони прокрадались, підкупивши сторожа, в сад. І крадькома милувались, коли вона зрізала троянди з колючих кущів терну, що оточували особняк. Сабіна помічала їх, але не наважувалась прогнати. Її чомусь це зовсім не втішало, як не втішає ображену дитину дорогий подарунок. Сабіна, сумна й задумлива, ставилась до зітхальників ледь не байдуже. Багато хто запевняв, що ця байдужість вдавана, однак пані не звертала на ці розмови уваги. Якщо ж залицяльник дуже набридав й не вдавалось спекатись його настирливих візитів, то Сабіна просила Маріцу піти замість неї на нічне побачення, де та в приємній темряві, шелестячи подолом сукні й багатообіцяюче зітхаючи, вселяла йому нездійсненні надії на взаємність, а потім різко відмовляла, натякнувши, що серце пані належить іншому…