Сабіна віддавала служниці свої сукні, вмивала її таким самим турецьким милом з ледь вловимим запахом мускусу, що його любила сама, зачісувала згідно з модою, прикрашаючи своїми бантами та стрічками, тому Маріца легко видавала себе за пані Сабіну. Зовнішня схожість, утім, була не настільки великою, щоб обдурити кого-небудь зі своїх добрих знайомих, проте люди, які не дуже їх знали, потрапляли до цієї пастки, наче світлячки в полум’я свічки, без страху й жалю. Після того, як вони обдурили в такий спосіб декілька шляхтичів, пані Сабіна стала вважатись неприступною крижиною, яка зуміла вдаваною холодністю розпалити чоловічу цікавість. Список розбитих панією сердець був поважний: у ньому вже встигла засвітитися якщо не вся аристократія Речі Посполитої, то вже напевне чимало представників вельможних родин, наближених до короля.
Байдужість Сабіни до чужих пристрастей, що їх, сама не бажаючи того розпалювала, можна були прийняти за хворобу, якби не одна маленька обставина. Вона вже була заміжньою — і зосталась панною. Три роки тому, коли Леві Михаель Цві ще мешкав разом зі своїм братом в Стамбулі й навіть не гадав про якусь там поїздку до Європи, юна Сабіна повернулась з Кракова до рідного Львова. Закінчивши освіту в католицькому пансіоні, дівчина з радістю поринула у світ розкоші та флірту. Витанцьовувала на балах, вбиралась у неймовірні костюми східних принцес, зваблювала шляхтичів. Узимку батьки посватали Сабіну за пана Ґжеґожа, фанатичного католика, вихованого єзуїтами, вирішивши, що той буде для неї гарним чоловіком.
Ґжегож — також уродзоний П’яст — доводився Сабіні далеким родичем, дядьком в четвертих по лінії матері, але в руках його зосередилась велика влада та величезні статки. З’єднавши цим шлюбом колись розрізнені гілки генеалогічного дерева, батьки Сабіни збирались не лише гідно прилаштувати доньку (кров П’ястів не повинна зріднути), але й зміцнити своє становище в суспільстві.
Через пана Ґжеґожа батько Сабіни отримав високу посаду, її брат Зиґмунт, що навчався у семінарії, міг відразу розраховувати на чудову парафію у Львові, щоб не розлучатися з сестрою, а крім того знову возз’єднувались розділені частини величезного маєтку. Одне слово, це був би чудовий шлюб, діти від якого мали б повне право носити прізвище П’ястів, і претендувати на польський трон.
Але в день весілля, який вибирали особливо ретельно і який не обіцяв нічого лихого, небо раптово затягнуло хмарами. В ту мить, коли матуся благословляла Сабіну до шлюбу, прохаючи бути вірною мужу й не ганьбити рід П’ястів, а пан Ґжеґож міркував, чи причепити до пишного вбрання шаблю, інкрустовану смарагдами, а чи все-таки залишити її вдома, пролунав алярм. Турки й татари наступали на Галичину та Поділля, несподівано звалившись на її села й міста.
Шляхта повинна була виконати свій обов’язок, забувши про сімейні клопоти. Тривога пробудила в панові Ґжеґожу дух предка — несамовитого шляхтича, що не злазить з коня й рубає усіх ворогів католицької церкви, брутального та жорстокого, чиє обличчя прикрашають рани від шаблі, а вуху чи носові бракує кавалка, відфалатаного яким-небудь лихим татарином у гарячій битві. А тому, вийшовши з собору, пан Ґжеґож перехрестився, поцілував молоду дружину в щічку, полоскотав колючим вусом — й скочив на коня. Король чекав його не на бенкеті — на полі битви.
Атаку вдалось відбити, турків прогнати на якийсь час, от тільки Сабіна не дочекалась свого чоловіка. Пан Ґжеґож пропав безвісти, й останній, хто бачив його живим, був джура, який стверджував, що шляхтич відбивався від турків спершу рушницею, далі шаблею, а наприкінці голіруч. Доля його залишалась невідомою. Пана Ґжеґожа не знайшли серед загиблих, але й серед полонених його не впоминали. Радше за все, пан Ґжеґож загинув, б’ючись, поки мав силу, а після бою його тіло було скинуте турками з мосту й підхоплене течією.