Якщо забороняти, буде ще гірше. А не заборониш, підпільне сабатіанство потопить невчених євреїв у гнилих хвилях, міркував Нехемія Коен. Але що ж вибрати з отих двох лих, що однаково йому осоружні?
Душити сабатіанців чи почекати, поки весняний потік не винесе труп ворога до твоїх ніг?! Спалювати в залізній грубці єретичні молитовники, де надруковані три співи Шабтая й особлива молитва, яку читають лише тоді, коли приходить Машіах?! А в молитовниках, як і в усій літературі сабатіанців, ледь не на кожній сторінці сакральні імена, а тому їх не можна ні спалити, ні осквернити в будь-який інший спосіб, хіба що сховати якнайдалі від цікавих очей.
Раббі Нехемія Коен навіть не здогадувався, що почав мислити тими ж категоріями, що й патер Несвіцький, бич єретиків, противник всякого інакодумства. Тільки єзуїт боровся за єдність католиків, а рабину дуже хотілось досягти такої ж єдності юдеїв. Об’єднувало цих двох людей спільне обурення стосовно розкольників — таємниці минулого, від яких досі було боляче.
Нехемія Коен зі страхом пригадував, як йому в ніч з 5 на 6 вересня 1666 року довелось бігти до султана в тюрбані, тому що сторожа не пускала до покоїв чоловіка в єврейському головному уборі, нехарактерного для турків, через що Коена записали також у «хітаслемі». Тоді він не замислювався, що бігати в тюрбані єврею геть не пасує, що це викличе цілу купу непотрібних здогадів. А коли зрозумів, було вже надто пізно: справа зроблена.
Чутки про те, нібито Коен в Стамбулі публічно зрікся вітцівської віри, гасав містом, лаючи Шабтая, а заодно з ним рабинський юдаїзм та «Шулхан арух» Йосифа Каро, називаючи себе мусульманином, нікуди не ділись. Свідки тієї істерики були ще живі, й охоче розповідали всім бажаючим небилиці про Коена, а ті вже передавали їхні слова, витлумачуючи на свій штиб. Плітки, буцімно Коен таємно прийняв мусульманство, наслідуючи Шабтая Цві, зникали з обігу на якийсь час, аби потім з’явитись знову.
У патера Несвіцького теж виявилась власна таємниця, але не містична, а звичайна любовна: єзуїт давно і безнадійно кохав пані Сабіну…
Коли та ще була незрілою дівчинкою-підлітком, не пані Сабіною, холодною та неприступною, а жвавою Сабінкою, тоненькою, трохи незґрабною, що більшу частину року не мешкала у Львові. Влітку Сабінка приїжджала з пансіону, впурхувала в дім, обіймала батьків та братів, що скучали без неї. Потім вона збирала приятельок і влаштовувала з ними дивні вистави. Місячної червневої ночі вигадниця зображала німфу, що виходила з чорної води заболоченого озерця. Роздягнувшись, прекрасна шляхтянка ставала на березі озера в місячному сяйві. Тіло її вкривалось гусячою шкірою, відблиски місячного світла відбивались мертвотно-блідою шкірою, роблячи Сабіну схожою на утопленицю.
Приятельки допомагали їй прикрасити себе довгими стеблами та жовтими квітами водяних лілей, сплітаючи з них пояс та вінок. Тихо, обережно озираючись, полька ступала в холодну нічну воду, щулячись і кривлячись.
Ті, хто стояв на березі, співали сумні пісні про юних потопельниць, що стали «болотними дівами», царицями лілей та повелительками жаб. Але панночка не поспішала топитись: трохи поплававши, Сабінка довго витиралася, сушила мокре волосся й поверталась додому, нікому нічого не кажучи.
В одну з таких ночей, коли Сабінці було всього тринадцять років, молоденький Гнатко Несвіцький, що навчався в колегії єзуїтів разом з братом Сабіни, пішов з друзями купатися вночі на озеро. Й побачив голу, з круглим листком болотної лілеї на голові, милу Сабінку.
Правду кажучи, шляхтянка Сабіна була єдиною голою дівчинкою, яку довелось бачити Іґнатію Несвіцькому. Але все, що йому так хотілося побачити, Несвіцький побачив. Потім, коли сміхотлива навіжена Сабінка перетворилася на гарну дівчину, пані Сабіну, єзуїт Несвіцький знову зустрів її — і страшенно пошкодував про те, що став священиком.
— Тисяча єврейських чортів! — вигукнув тоді він про себе, — се не Сабіна, а втілення всіх плотських гріхів! Треба ж було вродитися такою звабливою…
Ні, слід триматися від неї подалі!
Але це ніяк не виходило, і патер Несвіцький, якщо говорити його рідною польською мовою, popal w bląd. Звідси й усі наступні лиха.
У погоні за Коенами патер Несвіцький затягнув у свої тенета, настрахавши й спантеличивши, кількох єврейських купців, що мали нещастя підписати скандальний лист Шабтаю Цві. Він натякнув, що знає про всі їхні темні оборудки, витяг із шафки перехоплені листи, де купці скаржилися на побори, лаючи покійного графа Липіцького, й навіть бажали йому якнайшвидше зійти до пекла. Добрий католик зажадав від товстосумів передати на потреби церкви солідні суми, і, озброївшись таким чином, міг тепер не економити на підкупі свідків. Брати на таке діло гроші з каси ордена Ісуса, Несвіцький встидався.