Бекташі, говорили шанувальники Ієгуди, вибрали найпростіше — добровільне божевілля.
Подумаєш, переночувати в заселеній борсуковій норі, це не випробування! Вони вдають з себе юродивих в ім’я Всевишнього, але ми сумніваємося, що такий обман бажаний.
— Божеволіти треба правильно! — вирішили найбільш завзяті «хасиди».
Вони стали вештатися напівроздягненими й босими, не залишаючись на одному місці більше двох днів, називаючи це вічною мандрівкою. Подовгу постилися, майже цілими днями читали покаянні молитви, де обкладали самих себе лайкою. Народна оповідка розказувала про рабина Шимшоне, який голодував майже шість років і помер геть виснажений. Його тіло нічим не відрізнялося від мощів. Найшлися ті, хто запевняв, начебто католики вночі викопали тільки що похованого рабина Шимшона з могили й відвезли в одну з обителей. Потім схудлий труп розділили на частини, щоб замінити ними мощі християнських святих. (Історія геть безглузда, але вельми точно передає настрої галицьких євреїв).
Інші «люди-лелеки» вирішили піти пішки до Єрусалиму, загорнувшись у білі савани, щоб налякати турецького султана й змусити його віддати євреям Ерец Ісраель. Якби ці мандрівники заздалегідь запитали в християн, ті зізналися б, що подібні «хрестові походи живих мерців» вже провалювались не раз, а турки анітрохи не боялись пілігримів у саванах й продавали їх у рабство.
Однак вони не питали нічого, пішли впорожні в бік Валахії, сподіваючись через пару літ, минаючи Трансильванію, Балкани й Адріатику, потрапити через Середземне море на Близький Схід[34].
По дорозі до них приєднувалися усе нові й нові люди, мандрівники йшли, виспівуючи псалми, тримаючи вишиті шовком прапори з левами, оленями та маслиновими галузками. Свій похід фанатик Ієгуда пояснював як «алію», сходження євреїв з болота розсіювання на прекрасні пагорби загубленої Вітчизни. Самі блукачі називали себе «олім» — ті, що йдуть вгору.
Більшість «олім» не досягли Святої Землі, загинувши в дорозі.
Ієгуда-хасид помер в Єрусалимі через три дні після того, як його висохла ліва нога ступила на Оливну гору. Праву ногу йому відрубали сокирою в глухому арабському селі, тому що каббаліста ненароком вкусив скорпіон, і почалася гангрена. Опираючись на милицю, Ієгуда здійснив свою мрію. Поховавши його, прочани розбрелися по всьому Сході.
Частина їх влилася в громади єврейських мусульман «денме», частина залишилася у Тверії й Цфаті вивчати луріанську Каббалу, дехто з найбільш відчайдушних приєднався до єврейського племені бедуїнів «рехавія», вирішивши чекати на Месію ближче до Єрусалима. Вони кочували на верблюдах, і, якби не іврит, нічим іншим не відрізнялися б від арабських сусідів.
Але, незважаючи на це, рух благочестивих продовжував розвиватися…
26. Повернення пана Ґжеґожа. Вибір Сабіни
Пригода, що трапилася зі шляхтичем Ґжегожем, може видатися неймовірною, однак вона правдива. Коли щасливий пан вийшов з костелу з юною дружиною й почув про напад турків, то думав, що відсутність його триватиме недовго. Вилазки невеликих турецьких загонів на Поділля траплялися досить часто, іноді по кілька разів на місяць, шляхта стрімко відкидала турків до тих самих рубежів, допускаючи лише дрібні сутички. Небезпечного бою ніхто не очікував.
— Швиденько виконаю свій обов’язок, віджену турків з татарами, щоб не посміли піти далі, до Львова, — обіцяв він, — і відразу ж повернуся до родинного огнища. Се справа днів на три або п’ять, дорогенька…
Пані Сабіна кивнула. Їй залишалося тільки спостерігати, як чоловік сідає на коня й щезає. Усі ці три роки про пана Ґжеґожа не було ніяких звісток. Його не оголосили ні мертвим, ні живим, не зустрічали серед полонених, але й не знаходили мертвого тіла.
І раптом, зненацька, як грім серед ясного неба, пан Ґжеґож повернувся живим, але з перерубаною гострим клинком лівою рукою, що стала сухою, тонкою, слабкою. Не було при ньому й стародавньої, ще прадідівської, шаблі, чорного арабського скакуна, та й одежа вся з чужого плеча, не на зріст, рукави довгі, сорочка широка, чоботи тісні, шиті не на його більшу ногу. Першими, хто побачив Ґжеґожа після зникнення, стали батьки Сабіни, що проводили зиму в маєтку близько Золочева. Зять, що було щез, приїхав до них у пізню пору, навіть не постукавши у дубові ворота, а тихенько прокрався крізь таємну хвірточку. Обережність Ґжеґожа зрозуміла: людині, що вернулася від турків, ліпше не потрапляти на очі святої інквізиції й отцям-єзуїтам, якими кишіло у Львові.