Та й старі друзі могли злякатися, вирішивши, що Ґжеґож воскрес з небіжчиків, якщо той з'явиться перед ними, не попередивши заздалегідь.
Батьки пані Сабіни зробили все, щоб скоріше розвіяти побоювання Ґжеґожа, начебто за ці кілька років, проведених у місцях, захоплених турками, йому доведеться розплачуватися підозрами в зраді.
— Ти ні в чому не винний, — заявили йому тесть і тестьова, — ні перед нами, ні перед Сабіною. Якщо ж через се в тебе будуть які-небудь неприємності, то ми їх залагодимо, не переживай! Тільки розкажи нам чесно, нічого не приховуючи, про всі свої випробування.
— Що ви, я обманювати не буду, та й усе те, що трапилося, неможливо вигадати, — сказав Ґжеґож. — Ми обороняли кам'яний міст, єдину переправу на інший берег бурхливого, що розлився після весняної повені, потоку, — почав він свою історію. — Броду поблизу не було. Місцеві жителі нічим не змогли нам допомогти, вони підходили, міряли глибину тичками і засмучено казали, що рік у рік ця ріка міліла, була струмком, а тієї весни її, як ніколи раніше, переповнили талі води. Пройти можна було лише по мосту. А його запекло, навіть з якоюсь злістю, тримали турки, не пропускаючи нікого. Проходить день, другий, третій. Шукали брід і нижче, і вище за течією — даремно. Вода в тій проклятій ріці все прибуває, пливти не можна, течія сильна, і каміння, каміння!
Тоді, розлютившись, пішли ми на турків кінною атакою, усі разом, із шаблями, з лементами, з гиканням, аби лиш скинути їх з мосту. Зав'язалася сутичка, гаряча, сильна, але недовга. Багато шляхтичів було поранено, чимало й турків полягло, але з моста вони не зрушилися ні на крок. Змушені були трохи відійти від моста, відсапатися. Увечері підійшли ми знову, а міст той міцний, широкий, дві валки вільно роз’їдуться, колесами не зчепившись, і продовжили відганяти турків.
Рубався я з одним турком довго, до кривавого поту, але той все відходив від моїх ударів, пригинався, відскакував, ухилявся. Втомився я страшенно, зіслаб, а тут інший турок йому на підмогу приспів, ударив мене по голові ручкою своєї кривої шаблі, потім ще двосічним мечем полоснув, роздвоєним, як зміїне жало.
Пан Ґжеґож відпив з порцелянової філіжанки трав'яного настою і, промокнувши батистовою хустиною піт, що виступив на чолі, продовжив свою історію.
— Я похитнувся, голова запаморочилася, у вухах задзвеніло, в очах стемніло — і впав з моста в крижану воду, та ще й об каміння забився. Але не захлинувся, ніс над водою тримав, хоча сил ставало усе менше й менше, а течія кидала мене в різні боки. Холодна вода зупинила кров, та я зіслаб, і не зумів вчепитися ні за опору моста, ні за підводні камені, і мене віднесло річкою. Дивно, що не потонув. Отямився тільки через кілька днів, у жалюгідній хатині лісничого, чорнобородого пустельника Якуба, призначеного тодішнім власником цих місць, коронним гетьманом Сенявським стежити за його лісами, щоб ніхто в них не рубав і не полював. Далеко мене закинуло від кам'яного моста, далеко, я не очікував, що виявлюся відірваним від усіх, в глушині, та ще й з важкою, що вимагає довгого лікування, раною.
А про те, що Поділля разом з Хотином, Кам'янцем і Меджибожем стали володінням султана, він мені навіть не сказав.
— Напевно, щоб ти не хвилювався даремно, — припустив тесть. — Уявляю, як се прокинутися і опинитися під турками! Яких, здавалося, уже вигнав! Отак і ми прокинулися без кам'янецького маєтку…
— Якуб — дарма що чоловік самітний, пустельник, що не бажає ні з ким спілкуватися — вважався там знахарем, хоча лікувати брався рідко, — сказав Ґжеґож. — Думаю, мене він витяг з води не з милосердя, а сподіваючись, що за порятунок багатого шляхтича отримає щедру винагороду. У хижці цього дивного чоловіка, більше схожого на примару, ніж на лісника, я почувався спокійно. Турки туди ніколи не заглядали, ага з яничарами розмістилися в Меджибізькому замку, а в лікарському вмінні Якуб був не гірший за дипломованих докторів, тих, що роз’їжджають по маєтках з алхімічними посудинами, повними п’явок, та лякають наборами для кровопускань.
Якби цей Якуб не відсиджувався в лісі, пильнуючи чужі угіддя, він, напевно, став би другим Менахемом Емануїлом де Йоною, що лікує Яна Собєського. Турок ледь не перерубав мені руку, розрізавши сухожилля, зачепив кістку, і лише мистецтво Якуба зберегло її.
— Поступово, — згадував пан Ґжеґож, — я видужував, хоча рука боліла, й ще кілька місяців не міг її зігнути. Роздивившись стіни його хатини, я не помітив там ні розп’яття, ні зображення Діви, взагалі нічого, що прикрашає будинки навіть найубогіших католиків, і запитав про це Якуба.