Якщо смикати коріння старого дерева, гіллю теж перепаде, — повчали єретики. В атмосфері невгаваючих чвар сабатіанська містика залишалася притулком для тих, хто розумів, третім шляхом, про який ніде не написано, але це ще не означає, начебто його не існує.
Єресь Шабтая Цві не ухвалювали, як ухвалюють неофіти нову релігію.
У неї йшли, поринали з головою, тікали, не озираючись, спалюючи за собою всі мости, як спалив їх Шабтай, спускаючись по сходах рано-вранці 16 вересня 1666 року.
Таким адептом сабатіанства став Якуб, лісничий шляхтичів Сенявських, що, як ви пам’ятаєте, врятував пораненого пана Ґжеґожа у своїй далекій хатині. Спершу його життя було одноманітним: сирота Хмельниччини, вигодуваний на гроші єврейської громади, невчений і жебрак, після бар-міцви найнявся стерегти угіддя багатіїв. Скромний хлопець, він попросив лише чоботи й зміну одежі раз у рік та трохи харчів. Зате справжнє, сховане від непосвячених друге життя Якуба, вражало: він — глава розкольників-сабатіанців Поділля. Якуб — сполучна ланка між «шлу-хим» Шабтая Цві в Східній Європі й Османської імперії.
У своїх майстерних руках, що потемніли й розтріскались від лугів та кислот, Якуб тримав таємні нитки управління. Він передавав громадам гроші, книги й амулети, привезені зі Стамбула, Салонік, Ізміру, Каїра та інших місць. Навіть лікарське вміння Якуб застосовував лише для того, щоб увійти в домівки потрібних йому людей і зав’язати корисні знайомства. Маленька хатина, навколо якої ріс старий ліс, споконвічне володіння шляхтичів Сенявських, ідеально підходила для таємних зустрічей. Кому приємно проводити вечори під знищеним дахом, викладеним зеленим мохом, гріючи замерзлі пальці біля жалюгідного огниська?! Хто наважиться залізти в таку глушину, до вовків та лисиць?!
Хіба що дервіш ордена Бекташі, підперезаний ручною змійкою.
Спираючись на сучкуватий ясеновий ціпок, дервіш зупинився перед маленьким струмочком, що заріс високою осокою. Крізь крони вікових дубів і буків пробивалися яскраві промені сонця.
— Полудень, — сказав дервіш самому собі, дивлячись на сонце. Він нахилився над струмком, щоб обмити в крижаній воді лице й ноги. Але струмок відобразив не дервіша, а незнайомця з нечесаними кучерями, що давно просили ножиць. Це знак — здогадався він.
Дервіш помолився, опустившись на коліна в густій папороті, й пішов далі, покладаючись на внутрішнє чуття. Незабаром внутрішнє чуття привело дервіша до хатини Якуба. Той сидів на пні й гострив виміняну недавно криву турецьку шаблю, що затупилася об чиюсь залізну зброю. Кроки дервіша застали Якуба зненацька. Той підняв голову, і, подивившись на незнайомця, відклав шаблю.
— Чого прийшов? — грубо запитав дервіша Якуб. — Се володіння пана Сенявського, господаря цих місць.
— Знаю, — відповів дервіш, — але я виконую волю Пана всіх місць, не тільки Меджибізького лісу.
— Геть звідціля, єретику! — розлютився Якуб. — Не порушуй мою тиху самотину! Швендяють тутка усякі пілігрими, мандрівники й ченці-пронози, то поїсти їм, то попити, то заночуй, то грошей дай! Один свічку вкрав, інший глечик поцупив, третього я сам стусанами випровадив, не чекаючи, поки ще що-небудь пропаде. Знаю я вас, святих догідників, брехунів і лицемірів!
— Мені не треба ні грошей, ні даху, ні харчів, — тихо мовив дервіш. — Я прийшов навчити вас, і тільки.
— Навчити чого?! — перепитав Якуб. — Якщо лікуванню, то мені відомі ваші викрутаси, я сам собі знахар і кровопускач. Забирайтеся геть, мосціпане! Нам не по дорозі.
— Осягненню таємниць Творіння. Такому ніде не вчать, — відповів дервіш.
— А ртуть у золото перетворювати вмієте?
— Ні.
— А секретом безсмертя не поділитеся?
— Ні.
— Тоді що ж за таємниці у вас, якщо від них немає жодного хісна?!
Дервіш Бекташі загадково усміхнувся. Йому не вірили, та це не вперше!
— Є речі важливіші, ніж золото із ртуті. Наприклад, спокій душі. Зараз ви живете самі. Нічиї слова не засмучують. Нічиї почуття не зачіпають. Нікого немає поруч. Цілковите вмиротворення! Та варто лише з’явитися серед людей, як це вмиротворення зникне. Якуба будуть любити. Якуба будуть ненавидіти. Тоді вам потрібні будуть не золото й безсмертя, а тільки, щоб лишень дали спокій. Ви благатимете тиші й волі, про те, щоб знову оселитися в цьому порожньому лісі, вдалині від хуторів… — говорив він.
— Звідки ви знаєте про мене?! Що я намагався жити там, але не зміг витримати чужого презирства?! — здивувався Якуб. — Хто вам розповів?!