— Ні, — сказав дервіш, — нішматá каддішá, свята душа, Якубе! Я прийшов допомогти, щоб, коли знову покинете ліс, знали, як захищатися від мерзоти земного буття. Хіба це завадить?! Невже це зайве?!
— Анітрошки, — відтанув лісничий, — се знадобиться мені, навіть якщо я проведу в Меджибізькому лісі решту життя. Відразу б сказали, а то все навколо та близько!
У хатині Якуба дервіш виявив саморобне крісло, сплетене з молодих соснових гілок[41]. Воно приємно пахнуло смолою, але довго сидіти в ньому виявилося неможливо: голки кололи тіло крізь драну одежу.
— Це щоб не засиджуватися, — пояснив пустельник.
Доля сироти Якуба, якби він не пристав до сабатіанської єресі, могла виявитися ще сумнішою. Зустріч із дервішем Бекташі, албанцем за походженням, як це не парадоксально, допомогла самотньому лісничому повернутися до єврейського народу, з яким він ледь не втратив кровного зв’язку.
Якубові не було на кого більше опертися. Він хотів вчитися, але єврейська освіта в Речі Посполитій після Хмельниччини майже припинила своє існування. Козацькі коні втоптали в землю тисячі талмудистів, які вміли тлумачити Закон. Гострі шаблі розрубали чимало тих, хто міг би стати ґеніями Каббали, і тепер ми можемо лише стояти коло порослих травою могил, розглядаючи вигадливе різьблення, марячи про надії, що їх подавали, юнаки, коли за ними прилетів жорстокий ангел смерті…
Людей, здатних давати хлопчикам уроки Тори й письма, залишилося вкрай мало. Когось навчали батьки, що застали у своєму дитинстві щасливу епоху розквіту єврейської вченості. А в кого батьків убили козаки, ті росли, як Якуб, у колі чужих, в неуцтві, мимоволі запозичаючи в поляків або турків їх марновірства та міфи. Навіть з’явилися неписьменні євреї, що не знали ні рідного, ні польського письма, ставлячи замість підпису невиразну карлючку, а то й хрестик. Це були діти різанини, що виросли в лісі, смагляві, з помітними вилицями й степовим розрізом очей.
Вони вміли осідлати коня, спекти хліб, зрубати дерево, допомагати батькам у шинку або в крамниці. Сильні руки їх не гребували ніякою роботою, вони могли завести пасіку або кувати підкови, ткати полотно, полювати й рибалити.
Вони схилялися перед панами, охоче наймалися управляти чужими маєтками, збирати чужі борги й податки, живучи на відсотки.
Вони отримували ґойські прізвиська Козак, Гайдамака, анітрошки не ображаючись, хоча ще піввіку назад за такі слова судились…
Якуб повірив екзальтованому дервішу ордена Бекташі, тому що він представляв не зовсім чужий для нього світ. Захоплений турками спочатку за допомогою торгівлі, а потім і зброєю, Меджибіж ще в роки дитинства Якуба став мусульманським містечком. Він крутився поміж турків на східному базарі, вслухався в незнайому мову, намагаючись вловити в ній рідні звуки, зрідка одержував милостиню від жалісливих туркень, заходив у турецькі будинки, коли служив рознощиком.
Потрапивши ще хлопчиком за дорученням громади до Львова, Якуб здивувався його польській говірці, ґотичній синагозі Нахмановича з яскравими люстрами й червоним оксамитом, європейським блідим обличчям і дивній тиші. Блукаючи разом зі своїм опікуном по вузьких, що петляли із пагорба на пагорб, вуличках, Якуб крутив головою, здивовано запитуючи, чому тут не кричать із високого мінарету муедзини, чому турки живуть десь там, в окремому кварталі, й чому так багато кам’яних левів? Для Якуба леви були символом Османського султанату, і він дуже здивувався, коли опікун пояснив, що ці хоробрі кішки належать польській короні.
У синагозі Якуб відразу відчув себе чужим. Він був малограмотний і багато чого не розумів, а молилися євреї споконвіку тільки на «лашон кодеш», святій мові. Очманіло сидів на ослоні, озираючись по сторонах, заглядаючи у високі стрілчасті вікна, але не приєднуючись до мелодійного голосу кантора.
— Про що вони співають? — тихо запитав Якуб, коли вони вийшли із синагоги.
— Бідний хлопчику, бідний… — відповів йому опікун, — це молитва «Авіну малкейну»[42].
— Не знаю такої, — мовив Якуб.
Після козацьких набігів та воєн з турками на околицях Меджибожа старі єврейські містечка стояли занедбаними, будинки заростали високим бур’яном, дерева дичавіли, приносячи дрібні плоди, кури й кози самі добували собі їжу. Багаті купці поквапились покинути ці прокляті місця, деякі з тих, що вижили, воліли селитися де завгодно, тільки не на кривавім згарищі. Те, що Якуб жив у лісі, вважалося звичайною справою.
Лише після перемир’я, коли Поділля офіційно потрапило під владу Осяйної Порти, турецькі чиновники з жахом виявили, що в завойованих землях залишилося мало жителів, а отже, мало податків піде до скарбівні. Тоді, порадившись, вони вирішили відправити в Меджибіж, Кам’янець і Хотин кілька єврейських родин з переповнених біженцями кварталів Стамбула, щоб вони почали торгувати й принесли нові ремесла. Почувши, що турки допомагають тим, хто переїжджає, євреї з усієї Порти вирушили на Поділля, сподіваючись звільнитися від утисків.