Поділля стало поволі оживати, відкрилися крамниці, будувалися будинки, хуторяни почали влаштовувати ярмарки, де знову снували єврейські перекупники. Непогано, якби не одне «але»: переважна більшість переселенців були запеклими сабатіанцями. Дехто з них вдягнув білі тюрбани, ставши, слідом за Шабтаєм Цві, правовірними мусульманами. Деякі зберігали вірність юдаїзму, але трактували цю вірність по-єретичному, так, що нечисленні місцеві євреї навідріз відмовлялися молитися з переселенцями в одній синагозі.
— Не хочете й не треба! — образилися турецькі євреї. — Ми краще в лісі збиратися будемо, біля водоспадів, у мохах та папоротях, ніж у вашій неправильній синагозі!
І прийшли вони до джерела, з прозорих вод якого вгамовував спрагу молодий олень, що ще не скидав рогів. Дивно, але олень не злякався єретиків, не втік, навіть м'яким вушком не повів. Помилувавшись його стрункою постаттю, маленькими копитцями й біленьким хвостиком, сабатіанці вознесли просто біля джерела похвалу Всевишньому.
У тому, що олень з’явився там не випадково, ніхто не посмів засумніватися. «Прибігаю до милості Твоєї, Г-споди, як стомлений олень до живлющого джерела», — шепотів Шабтай Цві в останні роки рядок з «Теілім».
Олень зник у густих заростях, і ніхто його більше не бачив.
Шабтай Цві строго наказав дервішу Бекташі скріпити безліч розрізнених сект, що часом зовсім не знали одна про одну в щось на кшталт суфійського ордену «Тарикат Ібрахімі». Спільне моління «денме» подільських євреїв біля оленячого джерела і поклало початок цьому об’єднанню. Поступова назва «хасидизм» закріпилася за сабатіанським рухом і стала протиставлятися ортодоксальному юдаїзму, «мітнагдим». Вона швидко пустило непомітне, але чіпке коріння…
30. Серце одуда та попіл його кісток. Пульса денура
Леві Михаель Цві вибрав найкращий час, щоб зникнути разом з пані Сабіною з Левиного міста, продавши свою антикварну крамницю. Він не став свідком злочинів сабатіанців, навіть не довідався, що накоїли його «багатообіцяючі» мазунчики. Розслідування вбивства маленької дівчинки Злоти, дочки покоївки Любомирських, тільки почалося, однак в повітрі уже витали недобрі передчуття. Думка, що позашлюбну, нелюбиму матір'ю Злоту могли згубити Любомирські, просто замордувавши дівчатко важкою роботою, голодом і холодом, навіть не виникала.
Смерть Злоти мали визнати насильницькою й навмисною, а її обставини — тільки ритуальними, заявив єзуїт Несвіцький, передоручаючи вивчення всіх обставин справи своїм колегам.
Насправді ніхто цю дівчинку не вбивав. Вертаючись того нещасливого березневого дня із купленими в крамниці смоквами, Злота завернула в тихий дворик, сіла на цямриння криниці. Липкі, просочені солодким соком винні ягоди, які вона з цікавістю розглядала, зненацька впали в криницю. Злякавшись жорстокого покарання, вона полізла за ними, думаючи, що там не дуже глибоко, але слизькі стіни не дозволили вилізти. Злота захлинулася в холодній воді й пішла на дно. Потонуле дівча знайшла геть пізніше служниця, яка, поспішаючи, занадто глибоко занурила цебро. Злякавшись, що її звинуватять в убивстві, служниця вирішила позбутися тіла, що добре збереглося у джерельній воді. Темної ночі вона віднесла мертву дівчинку в ліс за місто, весь час озираючись, щоб хтось її не побачив.
Як на те, у лісі саме збиралися на свої таємні сходини сабатіанці.
Єретики палили багаття, смажили на ньому заборонену живність — поворізників, мишей і жаб, смакуючи некошерні страви, немов це були ніжні телята, баранчики чи курочки.
У відблисках вогню сабатіанці помітили жінку, яка поклала в зарості ялівця маленьке тільце, й відразу ж по тому зникла.
Згоряючи від цікавості, вони кинулися туди.
— Будь ти проклятий навіки, кущ ялівцю! — вилаявся Лейба, на прізвисько «Хемдас Цві», розглядаючи страшну знахідку. Сіре, залатане платтячко Злоти, темний фартух, сірі грубі панчішки — усе в кривавих плямах. Невеликі ранки від гострих каменів, якими викладені стінки криниці, на руках і ногах Злоти цілком могли зійти за сліди порізів і проколів.