— Що, коли вона — суккуб? — потерпав від сумнівів Леві. — Доведеться чекати ночі. Вночі стане ясно, хто вона, моя Сабіна — земна жінка або примара, що обдурила мої надії?! — вирішив Леві. — Втім, весілля із суккубом — гідне покарання для такого грішника! Я не гідний кохання…
І от ця ніч настала. Леві намагався зняти із Сабіни сукню, намацуючи пальцями тверді, прямо не людські, «ребра» корсета.
Точно кістки, — похолов він, — кістяк!
Довга бордова сукня впала до ніг Леві.
Він підняв очі й побачив Сабіну, одягнену в щось неймовірне, що очевидно, мало бути нижньою білизною. Тіло її в боках і на грудях стягав бежево-сірий, небагато прикрашений тонкими нитками візерунку, корсет. Те, що Леві прийняв за кістки, було пластинками китового вусу, неприємними на дотик. Крім усього, пані Сабіна хизувалася в кумедних панталончиках, обшитих шлярками, а до панталончиків стрічками прив’язувались панчішки.
— А як же це зняти?! — присвиснув Леві, розуміючи, що дружина його зовсім не суккуб і не інкуб, а цілком нормальна полька, одягнена згідно своєї чудернацької моди.
— Я сама не вмію, — розгублено зізналася Сабіна, — там, на спині, повинні бути гачечки…
Леві ніколи раніше не доводило розстібати гачечки на корсетах польок. Може, він занадто перехвилювався, або не догадався, як розчепити зчеплені застібки, тільки зняти китовий панцир із Сабіни йому вдалося не відразу.
— Піду на кухню за ножем, — сказав Леві, відпускаючи Сабіну. Він приніс великий гострий ніж для риби і, акуратно відсунувши краї корсета від ніжної смаглявої шкіри, розрізав тугу тканину.
На підлогу полетіли кавалки надзвичайно щільного китового вуса, клапті тканини, розрізане мереживо…
— Можеш вважати, Сабіно, мене східним деспотом, — сказав Леві вранці, — але щоб мені не було жодних корсетів! Я ледь не вмер з переляку, коли намацав ці жахливі кістки, подумав, що ти — суккуб! Є ж спідні сорочки, носи їх…
— А суккуб — це привид?
— Ага. Суккуби вміють знімати власну голову.
— Я цього не вмію, — відказала Сабіна, — не переживай…
…Зима в Кам’янці випала сніжною. Під товстою шапкою білих пластівців навіть високі химерні подільські пагорби начебто поменшали. Турки призупинили будівництво великого мосту: розчин на яєчних білках і козячому сирі для скріплення каменю, на морозі втрачав свої чарівні якості. Леві того дня йшов у вовчій шубі, згинаючись від ваги налиплого на шерсть снігу. Мусив тепер крутитися: мав у місті дві крамниці й кав'ярню, однак не сподівався отримати з того прибуток такий, як від львівської торгівлі під іменем Османа Седе. Все-таки Кам’янець — не Львів, міркував він, зате тут немає інквізиції, і є Сабіна, за кохання до якої ніхто його не спалить…
Повертаючись з невдалих перемовин, не купивши ні кави, ні борошна, Леві надибав стихійний риночок. Польські селяни, збившись у гурт, тремтіли й пританцьовували поруч з такими ж замерзлими горобцями.
Поляки продавали контрабандні товари, привезені з Речі Посполитої в обхід кордонів та угод. Леві знуджено роздивлявся ряди глиняних горщиків, дерев’яний дріб’язок — шкатулки, скриньки, забавки, домоткані смугасті та візерунчасті килимки, що їх навряд чи купуватимуть правовірні. Аж тут до нього наблизився незнайомець, назвавши Леві «паном», і запросив «подивитись на одну потішну штуку», «шляхетську забаву». Він побачив різьблені дерев’яні сани з глибоким сидінням, оббитим синім оксамитом і прикритим від стужі ведмежою шкурою. Санки у вигляді китайського дракона, вирізаного з лускою, перетинчастими крилами, кігтистими лапами, довгим хвостом з коштовної деревини, полакованого й гладенького. Зубата паща дракона щирилась, але не злісно, цілком привітно, ніздрі його роздимались від холодного вітру, спина вигиналась, звужений до кінця хвіст служив для гальмування.
— Купіть, пане, ці сани! — просив його замерзлий селянин. — Ми з сином вирізали їх три роки. Це шляхетські сани, легкі та бистрі!
— Бачу, що сани чудові, — сказав Леві, — але хіба бувають такі дракони?! Хто тебе навчив?!
Селянин відповів:
— Я бачив дракона у Львові, коли китайці несли його, склеєного з кольорового паперу, з ганчір'яним язиком та очима-ліхтариками, далі, за Татарською брамою. Кумедна цяцька, подумав я собі, запам'ятав і три роки сидів над ними вечорами. Купіть, пане, не пошкодуєте! Ці сани можуть правити й за колиску…