Добігши до гірки, Ахмед побачив, що знизу, від болітця, назустріч йому йде якийсь дивний чоловік, у пухнастій лисячій шапці, але босий і роздягнений аж до довгого балахону з мішковини. За спиною незнайомець ніс полатаний мішок. Ахмед навіть помахав йому рукою, а той наближався. Побачивши хлопчика, знахар Якуб втішився. У дітей завжди можна дізнатися, кому треба допомогти, розкажуть геть усе, тільки вмій слухати. Якуб заговорив Ахмеду зуби, наплів повний мішок тієї нісенітниці, яку нерідко плетуть дорослі, щоб діти виконали їхні неприємні вимоги. Він назвав себе чарівником, а, довідавшись, що турченя живе в будинку, чия стіна примикає до єврейського ґетто, заусміхався. Якуб погано пам’ятав Левине місто, тому заблукав, потрапивши трохи не туди. Хлопчисько підкаже мені, як перелізти через стіну, прикинув Якуб, а там вже я свій. Почувши, що Якуб чарівник, Ахмед злякався.
Але тут же подумав, що чарівник напевно зуміє зцілити маму. І… розповів усе, що знав. Знахар замислився.
Якщо Ясмина народилася зрячою й осліпла через іскри, що потрапили їй в очі при пожежі багато років тому, то чому б не спробувати мої очні краплі? Принаймні, вони їй не зашкодять, а чи повернеться зір — залежить не тільки від мене.
— Підемо, хлопчику, до твоєї мами, — впевнено мовив Якуб, — я спробую їй допомогти.
…Ясмина, ні на що особливо не розраховуючи — стільки докторів намагалися вилікувати її очі! — купила в мандрівника флакончик із краплями, і, записавши, коли слід закапувати їх, пообіцяла це зробити. Ахмед провів Якуба до арки, що веде у дворик Староєврейської вулиці, і з тих пір його більше не зустрічав. Ясмина акуратно закапувала краплі, вважаючи, напевно, що синові трапився мандрівний шарлатан, який дав пляшечку зі звичайною водою.
Якуб так і не довідався, що вродлива туркеня, якій він дав флакон з очними краплями, стала бачити. Ясмина прозріла раптово, сама того ніяк не очікуючи. Увечері, несучи свічку, вона помітила, що бачить неяскраве світло.
Це її дуже здивувало: в очах завжди була чорнота. Подумавши, що вона захворіла й світло просто ввижається, Ясмина лягла спати. Фатиха в ті дні вдома не було — поїхав до Кракова за товарами для крамниці.
Але і вранці світло не зникло. Так тривало кілька днів підряд, з кожним днем чорноти ставало менше, а світла, навпаки, більше. До повернення Фатиха вона вже розрізняла контури предметів. Ясмина зізналася, що сліпота її повільно тане, немов сніг на яскравому березневому сонці, і вона розуміє, де чорне, де біле. Фатих був вражений. Візит дивного чоловіка в лисячій шапці, що розмовляв по-польському, відразу нагадав йому «втішанки» для сина. Фатих ретельно вивчив напис на пляшечці з краплями, понюхав його, а потім пішов до гера Брауна, власника аптеки «Під срібним оленем». Він, таємний помічник львівських алхіміків, повинен знати всі лікувальні краплі, зілля й еліксири, вирішив турок.
Однак гер Браун — дарма що чудовий фармацевт, який не один рік вчився — нічого йому не пояснив.
— Це трави, джерельна вода… — розвів руками німець. — Шарлатанством не назвеш, але й від медичної науки далеко. Краще б ви її до Німеччини повезли…
Здивований Фатих вирішив зачекати. Минуло кілька місяців, і Ясмина завдяки краплям Якуба повернула собі зір, не дуже сильний, але цілком достатній, щоб не налетіти на гострий кут або потрапити під колеса екіпажу. Тепер вона була не сліпою, а всього лише короткозорою.
33-1. Туга львовска, туга ґдола…
Здавалося б, ніби в турецькому Кам’янці, що нагадував йому рідний Ізмір, з галасливими базарами й високими мінаретами, Леві Міхаель Цві абсолютно щасливий. Адже це Османський султанат, його будинок, з яким його — як і всіх турецьких євреїв — пов’язують незримі узи причетності.
Проте Леві згадував Львів. Тих кілька років, що він провів у пошуках загадкових манускриптів Езри д’Альби, зробили його правдивим львів’янином, палким шанувальником сірої бруківки польських вулиць, лабіринтів східних двориків, піскових зрізів Змієвої гори й старого Високого Замку. Леві полюбив навіть омелу, що чіпко обплутує галицькі дерева, і блідо-зелені папороті, що проростали у вогких закутках, чиї молоді пагони розгортались, ніби священні єврейські сувої.
— Чому ти сумуєш? — запитала пані Сабіна, колихаючи на руках маленьку донечку Лейлу-Каролю-Маґду-Авґусту (як і годиться знатній польці, дівчинку нарекли відразу чотирма іменами).
— Сумую за Львовом… — відповів Леві.
— Не говори про це, — зітхнула вона. — Добре було б повернутися туди! Ти ж знаєш, що для П’ястів немає нічого неможливого. Ми поїдемо до Львова потай, під чужими іменами! Повір, нас ніхто й не впізнає!