— Ну от, — обурився Леві, — варто було тобі увійти в родину ізмірського авантурника, як відразу стала переймати наші шаленства! Отямся, Сабіно! У Львові нас ніхто не чекає. Це не місто, а примара, що існує тільки в палкій уяві, снах і мріях тих, хто був там колись! Не можна повернутися у своє минуле, не можна…
…Уночі Леві приснилося: він йде темними львівськими вулицями, Татарська брама зачинена, додому не потрапити до світанку. Леві бачить хворого, старезного лева, що вартує біля сходів до Нижнього Замку. Левина грива сплутана, очі сльозяться, пазурі затуплені, пензлик хвоста сумовито волочиться по землі.
— Сідай на мою спину, — шепоче йому лев єврейською, — сідай, не бійся, ікла мої давно сточилися.
Леві відчуває під собою теплу, вовняну спину старого лева. Чомусь перед ними з’являються Левині ворота Єрусалима, зачинені до приходу Месії.
— Відчиняй, — шепоче йому лев уже по-місцевому. — Відчиняй, будь ласка!
Леві з острахом б’є кулаком по залізу, викутому ще при Салах-ад-Дині, — і прокидається. На мить йому здається, що то старенький лев стукнув Леві по носі пензликом хвоста.
Пані Сабіні теж сниться Львів. Вона піднімається довгими вузькими сходами, знаючи, що на самій горі побачить Високий Замок. Але сходи ніяк не закінчуються, уже ноги стомилися, хочеться присісти.
Польського Львува, того, де живе пані Сабіна, давно немає на світі.
Немає і яскравого єврейсько-турецького-татарського Львова, вірменського Ар’юца, італійського Леополя. Тільки часом уві сні, нишком, немов побоюючись, що знову зникне, але цього і мало…
Левині пащі надійно зімкнуті.
Левина брама не відчиняється.
Месія так і не прийшов до Львова.
33-2. Пекло. День відкритих дверей. Львів, 2004 рік
…Олеся Духманович приїхала до Львова увечері 24 листопада 2004 року.
Ще кілька днів тому вона не збиралася подорожувати: на носі зимова сесія й страшний залік з порівняльного релігієзнавства, предмету, який читав дуже лютий дядечко.
Але раптом, на телефон коменданта в гуртожиток подзвонила львівська бабуся Олесі.
— Приїдь до Львова, — просила вона. — Приїдь, рідненька! Коли ще я тебе побачу? Може, цей рік останній…
Взагалі бабуся про «останній рік» говорила вже кілька років підряд, але Олеся вирішила приїхати. Вона сама скучила за лев’ячими пагорбами.
А порівняльне релігієзнавство можна підучити і в бабусі, притулившись спиною до кахельного боку польської грубки, лише недавно переведеної із дров на газ.
Олеся зійшла з поїзда. По дорозі їй стрілися клоуни й люди в жовтогарячих ковдрах. Вони були обкурені й схвильовані.
Сівши в шостий трамвай, Олеся помчала на стару польську вулицю, що нині носила ім’я Мельника. Трамвай затягувало на різких поворотах, здавалося, що він зараз от-от зійде з рейок. У магазинах уже вмикали підсвітку. Підручник гулко борсався в сумці.
— Почитаю завтра, — подумала дівчина. — Ще встигну.
У квартиру бабусі, маленьку, відокремлену з колишньої комуналки, вела брама — парадні ворота, двостулкові, вирізані з міцних дубових панелей. Ручки їм заміняли лев’ячі голови, що тримали у пащах металеві кільця.
Олеся вступила на широкі, з низькими гладкими східцями, кручені сходи, опираючись на зручні, теж гладкі, поручні. Зненацька їй на голову впав здоровенний чорний коцур. Звалився він тихо, акуратно, без неодмінного скреготу пазурів об поручні й відчайдушного нявкоту.
Спершу Олеся навіть не зрозуміла, що трапилось, тільки відчула, що стало важко нести голову. Кіт влігся, згорнувшись в клубок, і не збирався злазити.
— Ой, а що це за чорний берет у тебе? — запитала бабуся в Олесі.
— Берет? Чорний? — Олеся торкнулась голови.
Кота не було, замість нього лежав чорний оксамитовий берет.
— Купила на барахолці, — сказала вона, щоб не злякати бабусю.
Олесі здалося, начебто берет смикнув хвостиком і ледь чутно нявкнув. У бабусі було спокійно, тепло. Грівся старовинний фаянсовий чайник, розмальований великими синіми трояндами, на столі стояли улюблені Олесині чеські горнятка — бежеві з рожевувато-сріблястими візерунками.
— Їж, їж, — бабуся підсунула до неї великий таріль з тортом зі збитих вершків та шоколадної крихти.
Далі Олеся пам’ятала тільки те, що лягла спати в нішу.
О, благословенний польський будинок! Що там тримали за Пілсудського — кошики з брудною білизною чи піаніно?!