— Пане господарю! Дозвольте заколядувати!
— Колядуйте! Колядуйте!
І пливе Україною й світом Коляда правічна і прадавня, прославляючи Сина Божого, Творця неба й землі, благословляючи піснею мій народ, який своєю древністю й своїм корінням так глибоко занурений у надра століть, що тільки пісня в силі розповісти, хто ми, чиї діти, звідки прийшли й куди йдемо…
Стою навколішки перед йменням твоїм, Батьківщино! Народжується світ твій, проростає з пшеничного вуса прапрадіда Дідуха, проростає добром. Простягає руки до сонця, до неба, до світла, до людей. І старий мудрий дід Світ співає над люлькою того, хто створив його, колискові Колядки… І засипає Україну білий незайманий сніг, і мороз на шибі вицяцьковує квіти, і слухають вони вкупці тишком-нишком пісню, яка випурхує крізь стужу жар-птахом, і впевнено шепочуть губи:
— Христос родився, українці! Славімо Його!
Вікторія Гранецька
Різдвяна фантасмагорія
Це почалося за кілька днів після Нового року, майже в переддень Різдва. Щось мало статися, я відчував. На східному кордоні досі точилася війна, країну лихоманило від емоційно-політичної нестабільності, а ми… ми жили собі як жили, звично відправили (саме так, відправили у небуття) новорічні свята, тепер мляво очікували різдвяних. Ми стомились перейматися. Ви мене розумієте? Ми засиділися, ми застигли. Ми нудили світом, а світ нудив нами, обивателями. Десь тоді це все й розпочалося.
Того вечора ми з дружиною, як завжди, пили чай на кухні. Хоч радше кожен робив це наодинці з собою, у наших стосунках знову пролягла тріщина. На рівному місці, я б сказав. Дружина так не вважала. Здається, вона досі гнівалася, що я не схотів їхати на Різдво до її родини у Тячів, а чи було ще щось… У подружньому житті завжди є ще щось. Я волів відсидітися у Львові, я був змучений. Вона завмерла, скам’яніла. Так минали дні. От і сьогодні — відгородилася від мене черговою розмальовкою-антистрес (мовляв, дивись — це через тебе в мене стрес!), ну а я краєм ока поглядав у телевізор, висаджений на холодильник, там саме починалися новини.
Це вже була не та жінка, якій я освідчився кілька років тому (ми познайомились на столичному Майдані), а я був не тим чоловіком, за якого вона у запалі патріотичних почуттів вийшла заміж. Львів’янином у вишиванці нарозхрист, котрому так личила Революція Гідності. Коли ми переможцями зійшли з потягу «Київ— Львів», то вірили — нам до снаги змінити цілий світ, не те що країну. А потім почалися ремонти, кредити, суперечки через гроші. Наші гроші знецінилися, наші мрії зносилися, як старі лахи, наші стосунки заіржавіли, ми вже не були такі певні, що можемо все. Країна нас не поєднала. Тепер знову кожен сам за себе. Мабуть, і тут, і в інших містах іще залишилися ті, котрі вірити не перестали, ті, для котрих не все на продаж? Ми впізнаємо їх за нездоровим блиском в очах, вони все кудись біжать, щось роблять, когось у чомусь переконують… наївні. Я навчився їх не помічати. Дружина теж навчилася.
Цікаво, про що вона зараз думає? Вона мовчки шурувала кольоровими олівцями по цупкому паперу розмальовки і терпляче чекала (я безпомильно впізнаю цей її стан перманентного чекання) — після новин мав розпочатися серіал. Ми за інерцією дивилися телевізор, котрий останнім часом зробився майже повноцінним членом нашої родини, харчували мозок його картинками, перетравлювали шлунками його слова, проте нічого не брали близько до серця. Навіть під час реклами лінувалися перемикати канали, покірно поглинаючи екранні пральні порошки, гігієнічні засоби, смакові приправи, ліки проти алергії, закрепу і простатиту… Якби могли, то й переїхали б у телевізор, спакувавши всі свої бебехи. Ми ствариніли, споживачі життя. Тільки зовні зберегли людську подобу, втративши людські поривання, жагу до змін, відчуття свята. Напевне, нас, збайдужілих, треба якось позначити? Я подумав про це і похолов. Десь тоді й розпочалися ті незбагненні перетворення.
Зараз навіть не пригадаю, що саме обурило мене того вечора в телевізорі (точно не спортивні новини, бо «наші» вкотре показали «їхнім», де раки зимують), але я так рвучко підвівся з-за столу, що необачно зачепив рукавом філіжанку з улюбленого фаянсового сервізу дружини. Клята філіжанка впала на підлогу й розбилася на друзки. Дружина полишила розмальовку, зіскочила з місця і замість розкричатися або розридатися, як то було б у Тячеві на гостині (жінки ж бо схильні все драматизувати), зашипіла на мене, як схарапуджена кішка.