«Таке життя цікаве», — думала вишенька й з усіх сил цвіла і росла, і намагалася бути корисною своїй господині, середнього віку пані Мілі.
Так минула одна весна, чи дві, чи навіть три, вишенька не пам’ятала, бо не лічила часу свого життя до того, поки одного разу в гості до Емілії не приїхали родичі з села піді Львовом.
— Дай Боже щисті, дорогенька родинонько! — Невеличкого зросту кремезний чоловік у кепці скинув клунки з плеча, якими правили йому торби у смужку, і притулив їх до вхідних дверей Міліної оселі.
— А заходь-заходь, любий Павелку! Поздравям чєбє! — почулося зсередини, і господиня причинила двері.
Більше вишенька нічого не чула. Так і простояла, зазираючи з цікавістю у віконце. А ввечері під деревцем, що лише набубнявіло, — був кінець квітня, — сиділи цілою родиною пані Емілії: господар Збігнев, пані, родич Павло. А троє діточок Мілі та Збігнева весело перекидалися м’ячем поруч на рапатому асфальті.
— Чуєш, Павелку! Коли будемо повертатися до Польски, то ти тут наглянеш, обіцаєш? — довірливо заглянула троюрідному братові в очі.
— Ну, та як нє, Мілю?! То вже припильную. Певно, же обіцєю, — поспішив запевнити її родич. І зненацька запитав: — А як вирішиш не повертатися?
— Таке може бути, Павле. Швидше за все, що так і буде, — раптом стиха промовив Збігнев густим низьким голосом. — Помешкання залишиться твоїй цурочці — красуні Марисі.
— Ну, то що ж?! — полегшено видихнув Павло і встав з лавки. — Дєкую, дай вам, Боже, здоров’ячка, дорога моя Мільцю, що не забуваєте мою дитину. Я вам за те щиро дєкую. Але зимно, ще не літо. Буду я збиратисі додому.
Тієї ж осені вишенька була пересаджена за місто у наше село з дивною назвою Грибовичі. Чи то грибів тут так багато було, але, певно, колись, бо жодного разу не чула і не бачила, щоб господарі по них ходили. Головне, що тут у неї тепер був не клаптик землі посеред квадратика асфальту, а великий сад-город, який доглядала працьовита родина Левіцьких, родичів попередньої господині Емілії: пан Павло, пані Ганна, їхня донька Марія з маленьким синочком Максимкою. Ціле літо малий був на селі, а восени його забирали до міста. Певно, до того помешкання, де колись поруч росла вишенька. Ну, принаймні вона так собі думала.
Усі любили вишеньку, дбайливо підливали двічі на рік перегноєм, обрізали гілля, що іноді всихало. І назвали гордовито Морелею. Ах, як їй це подобалося! А одного разу навіть господар обкурював сад димом, коли несподівано після брунькування повернулися морози. Вишенька тоді ані краплі не змерзла, бо багаття горіло-димілося якраз навпроти неї. Тільки одна абрикоска загинула, незважаючи на те що пан Павло цілісіньку ніч ходив туди-сюди садом, розкурюючи полум’я, що вгасало. Шкода було її, звичайно, але що тут вже поробиш. Вишенька поплакала за подругою, помолилася за її нове життя в іншому світі, як чула від господині, та й вгамувалася. Восени того ж року засохле дерево викопали, а на його місце посадили молоденьку абрикоску. Тому Морелька із вдячності, що доглянута, жива і здорова, рясно-рясно родила їм великими, м’ясистими і соковитими плодами. І була щаслива, наче сяяла. Дбайлива родина, великий дім, сад, знову ж таки джмелі-бджоли щороку і… соловейко! Це диво вона цінувала найбільше у новому великому світі.
Він був тим, заради голосу і пісень якого вона терпіла крижані морози взимку, нестерпні мокрі ночі восени і скажену спеку всередині літа. Ах, як він співав, які трелі він виводив, як тьохкав і щебетав! Його пісні чув весь окописок[2] від залужжя до ланів. Заслуховувалися усі перехожі, а господар іноді навіть друзів запрошував переночувати, щоб і вони почули того небесного співака. Концерти тривали щодня з вечора і до рання. Аж поки соловейко не знаходив собі пару. Подружка прилітала і оселялася поруч поміж густого гілляччя вишеньки. І Морелька страшенно ревнувала. Щоразу намагалася струсити цю непримітну сіру дівицю, але та вперто знову прилітала. Сідала, і соловейко припиняв свої концерти, залюбившись у саму присутність протилежної статі. Чом же не міг співати тільки для вишеньки?! Як же він не бачив, що вона теж жінка! До того ж прекрасна і яскрава, на противагу тій сірій непомітній пташечці. Морелька сумувала й тужила, аж допоки не помічала, як ті двійко починали висиджувати своїх пташенят. Тоді вона мирилася зі своїми почуттями, щиро тішилася, що будуть ще одні малючки в них на челяді, і заспокоювалася аж до нового сезону. «Може, наступної весни він мене помітить?! І заспіває тільки для мене».