— Не хочу, бабо! Нє! Я дідові помагаю.
— Ну, то помагай! Потім… — і, бубнячи вже собі під ніс, повернулася на ґанок. — Файна вишні була, дуже файна. Тре там буде добре всьо перекопати потім. І я мак засію. А чо порожнім буде стояло. Най росте, з Богом!
— Всьо зробимо, Гандзуньо! Як скажеш! — крикнув старий у відповідь, сумно посміхаючись малюкові, кряхтячи і продовжуючи ретельно обкопувати вже глибше корінь розкішної і плодовитої ще недавно морелі. — А то не просто так вона всохла, нє! І соловейко того року не щебетов. То шось сі стало…
— А шо, діду? Соловейко не хтів нам більше співати? — поцікавився онук.
— А хто зна?! Може, той наш рудий легас його злапав і з’їв. Він такий, він може. Кілька літ на него цілив. Хто зна, хто зна, дитино моя… Та то все не просто так на тому світі сі діє.
Морелька дивилася на усе те з висоти, збоку, і тішилася. Так їй тихо і радісно було, бо поруч співав тільки її соловейко. Завжди у це вірила, чекала його і знала, що так станеться. Лише вона його чула. Лише для неї щебетав. Лише він і вона назавжди. І все те, що було, цього вартувало.
— По вірі вашій… — раптом промовив старий.