— Животяра? У мене? Чого ж тоді я, така вся «животата», перемогла на конкурсі «Жовківська панна» минулого року? — Зоряна вже завелася. — Маю ідеальні параметри! Дев’яносто — шістдесят — дев’яносто! Кобіти тільки мріють про такі!
— Авжеж! Усі мріють здобути титул «Міс Жовква»! Чи як він там зветься? — щиро розреготався Ярослав. Його настрій стрімко покращав. Він спостеріг, як Зорянине обличчя заливає рум’янець, і відчув, що в ньому прокидається мисливський азарт. Навіть собі самому не зміг би докладно пояснити, чому йому так подобалося дерти лаха з дружини, доводити її до сказу, а ще підсміювати й показово зневажати все те, що було цінним для неї. Чоловікові подобалося, коли дружина заводилася. У такі моменти її гарненьке личко набувало для нього ще більшої привабливості.
Ярослав довго не одружувався, хоча жодних перепон для шлюбу не мав. Єдиний син заможних батьків, сам теж непогано заробляв, обіймаючи посаду топ-менеджера у великій корпорації. Мав власне помешкання, миттєво зреагувавши на пропозицію купити житло поруч із батьківським (на одному сходовому майданчику). Відтак залишився на престижній львівській вулиці Франка і вже не мислив свого проживання у Львові деінде. Ярослав, здавалося, нікуди не квапився, тож дотягнув, парубкуючи, майже до тридцяти. Більшість знайомих дівчат, на його погляд, були нецікавими міщанками. Нечипоринському зводило щелепи від однієї лише думки, що котрась із них переїде до нього і буде щодня маячити перед очима та доймати щоденним дурним пашталаканням…
Звісно, Ярослав одразу, чи не з першої хвилини свого знайомства із Зоряною, зрозумів, що вона його «клеїть». Певно, хтось їй бовкнув — оно, дивись, завидний жених зі Львова, із солідним прибутком, квартирою-машиною-і-банківським-рахунком… Тож Ярославові важило натякнути білявці, що такі фіглі з ним не пройдуть. Для цього мусив зробити чи сказати щось таке, щоб відразу прибити усіляку її ініціативу — у самому зародку. Проте реакція Зоряни на свідомо завдані образи несподівано зачепила його самого. Чи міг він подумати, що її вміння за мить почервоніти, припечатати значущим поглядом, скласти губки в ображений бантик пробудить у ньому досі не знану гаму почуттів?
— Ти куди? Каву готувати? — продовжував глузувати Ярослав, коли Зоряна зірвалася на рівні й гепнула дверима до лазнички. Він розумів, що перестарався, але не міг спинитися. Бажання будь-що продовжити «забаву» поки що переважало над усвідомленням того, що вже годі. Така форма флірту, де дружину спершу треба було принизити, а тоді, купивши великого букета чи якусь коштовну дрібничку, перепросити, йому подобалася. Це скидалося на щось дражливо-підліткове, коли дуже кортіло смикнути вподобану дівчинку за косичку, або ще ліпше — задерти їй спідничину.
— Ти там довго? Мені треба голову поголити! Заріс! — Ярослав згадав, чим можна ще дошкулити дружині. Вона не раз просила його відростити волосся і ходити хоча б із коротенькою зачіскою. Це був ще один пункт нескінченних сперечань із Зоряною.
Поступитися навіть у такому дрібному питанні означало для Ярослава поставити масну пляму на своїй чоловічій гідності. Він лише на хвильку вийшов до вітальні, щоб увімкнути ноутбук і продивитися, за звичкою, вранішні новини, коли почув, як дружина гепнула вхідними дверима. Ярослав розумів, що, вочевидь, перегнув палицю і мав би перепросити, але знову якась незбагненна сила не дозволила навіть зрушити з місця. «Жінки не трамваї, аби за ними бігати…» — спливла у пам’яті почута колись фраза. І ніби на підтвердження цих слів під вікнами продзеленчала четвірка. «До центру», — безпомильно визначив Ярослав. Він мешкав у цьому будинку від народження і міг за одним звуком трамвайного ходу зорієнтуватися, куди той прямує.
Тим часом Зоряна зупинилася на хвильку, щоб защипнути ремінці на босоніжках, бо не встигла цього зробити у квартирі. Вона привітно помахала до прозурки у дверях сусідського помешкання (була впевнена, що свекруха вже стоїть на варті і дивиться крізь вічко на неї), а тоді швидко побігла сходами донизу. Пані Стефа й справді стояла по той бік дверей і спостерігала. Вона ще зранку наслухалася до звуків у помешканні за стіною, але не могла вловити нічого путнього. Чи молодята довго спали у неділю, чи стали сваритися тихіше? Хтозна? Проте щойно вона отримала-таки нагороду за своє двогодинне вартування.
— Куди це її понесло? — розмірковувала вголос пані Стефа. — Уроків у неї в неділю нема… До церкви вона не піде, поки не нагадаєш… Булочок чоловікові не купляє до сніданку… Усе, бачте, хоче, аби він схуд…