– Не сумуй, як пошлюбиш мене, то поїдемо з тобою до твого краю. А щоб ти знав, що я ще маленька була в колисці, коли моя мати за тебе оповідала, що ти будеш мій.
Привела його до своїх палаців, там палаци були такі великі, що три дні ходив, поки тоті палати обійшов. Як обійшов, так вийшла її мати:
– Вітай, королевичу, як ся маєш? Я стільки літ на тебе чекала, аби я тут тебе дістала.
А йому тота панна веліла повісти:
– Заскоро мене вітаєш, завтра вранці будеш вітати о дев'ятій годині.
Завела його тота панна до одного покою, тамка була кадка води сильної, дала йому пити:
– Пий, аби завтра о дев'ятій годині, як ся буде вітати з тобою, відразу її стяв, бо вона би тебе згубила.
А вранці панна винесла таку шаблю, що дванадцять хлопів не могло її підняти, а він як ся тої води напив і ту шаблю взяв, то ту бабу зараз ізтяв. Тамка зараз весілля з тою принцесою зробив, а після того сіли в карету і поїхали туди, де воячок був. Приїжджають, а з ножика кров капає.
– Ого! Вже мій товариш не живе, – повідає своїй жінці.
– Не переживай, якби я знала, де він похований, то врятую, бо маю воду цілющу і живущу і зможу його оживити.
А воячка його рідна жона забила, бо змовилася з міністром і вже з міністром жила.
От принц із своєю дружиною приїхали до того міста і питаються, де похований той лицар, що дракона забив? Вказали йому, відкопав тіло його, принцеса взяла води цілющої і живущої, зараз його оживила. А принц з лютості великої вихопив шаблю, влетів зараз у палац того міністра і тоту принцесу зрадливу стяв.
А воячка забрали вони із собою на скляну гору, і воячок середущу панну собі за жінку взяв, і так оба королями були, оба ся не боялися, бо мали воду цілющу і живущу, і дужу.
Казки в запису Івана Наумовича
Чорт наймитом
В одному селі був один дуже богобійний і милосердний чоловік, що не минув ніколи бідного, щоби ему не подати грошика, а крім того кождого дня ставив перед хатою на столі миску страви, для переходячих голодних. Тогди ходив іще Господь Ісус Христос по світі, а ходив также собі і чорт, дух святий при нас грішних, щоби собі де яку людську душу для пекла придбати. Набігавшися одного дня по кількох селах, а не найшовши для себе нічого, чорт так дуже приголоднів, що прийшовши під хату того богобійного чоловіка, осмілився зайти на подвір'я, сів за стіл до миски зі стравою і виїв все дочиста, і еще вилизав, хоть і добре о тім знав, що то страва для бідних.
А тодішніми часами чорти еще не були такі лихі, як теперішні, то як перевідав о тім їх старший Люципер, що він страву для бідних виїв, то дуже тим розсердився. І звелів, коли б той до пекла повернув, заперти перед ним двері, і осудив его, щоби три роки був на світі, за покуту, і щоби до пекла не смів повертати.
Тодішніми часами було дуже лихо на світі з тою панщиною. Пани мучили нарід гірш тої німої худоби, так що люди дуже бідні були. Перекинувся чорт у наймита, приходить до одного чоловіка, проситься на службу.
– Нащо мені наймита, – каже чоловік, – я сам не маю що їсти.
– Якби був до коней, – каже чорт.
– Е, – каже чоловік, – які то мої коні, лиш шкура та кости. Пасти нема чим, нема як собі ні хліба, ні паші зібрати, від понеділка до суботи женуть отамани на панщину а в неділю набирай горівки із ґуральні та вези. Сіно зогнило, ячмінь зріс, солома почорніла, не знати чим буде зимувати. Нащо мені наймита? Йде до другого, і другий таке саме каже, і третій, і десятий. Аж прийшов до одного, що ніби був луччим господарем, та часто занепадав на дихавицю. І він ему каже:
– Ну, правда, мені би наймит здався, що ж, коли я сам не маю що їсти.
– Е, прийміть, прийміть мене, – проситься диявол, – якось ми пережив имея.
– Ну, – каже господар, – останься при мені, но відай, не довго будеш, втечеш сам.
Як став чорт на службу, то за кілька дней коники того господаря стали, як кати. На панщині робив за двох і всего господарства доглянув, а до якої роботи став, то все ему якби горіло під руками. Поле поорав, поралив, що там диво, взялося тому господа-реви все дуже красно родити, що ніхто-би не був і повірив, що це той самий господар. На гумні наложив чорт стіжків, худібка примножилася, будівлі пооправляв і статки поробив складні та красні, що то аж панові в очі впало. А був то пан дуже лукавий, що не мав більшої утіхи, як докучати своїм підданим.
Приходить раз отаман, кличе господаря до двору. Господар йде, паде панові до ніг, а пан повідає:
– Мені казали, що ти, хаме, тепер такі коні маєш, що єще луччі, як мої. Чуєш, завтра рано щоби-сь мені тую скалу з гори цілу, як є, сюди на подвір'я привіз. А ні, то дістанеш батоги!