– Ой, вибачте! Ви мене впізнаєте? – чоловік розтягнув на худорлявому обличчі привітну усмішку.
– Я? Вас? – Оксана дивилася на нього й думала, що чоловіків із такими рисами обличчя можна знайти в будь-якій пивниці.
– Вас же це… Вас Оксаною звуть! – додав він.
Оксана починала нервуватися. Вона заглянула за спину цього причепи, туди, де мала стояти і чекати свою хазяйку «Чебурашка». Тим паче, що хазяйка обіцяла їй повернутися через п'ять хвилин!
– Ви, напевно, помиляєтеся! – мовила Оксана миролюбно, але твердо, й усе її тіло приготувалося до рішучого кроку вперед.
– Ми ж із вами разом пили! Ви мене за горілкою посилали! Що, не пам'ятаєте? – Чоловік підніс обидві долоні в якомусь прохальному жесті.
Оксана замість того, щоб зробити крок уперед, зробила крок назад. Обличчя виявляло невдоволену спантеличеність.
– Ви що, думаєте, я з усіма підряд горілку п'ю!? – обурилася досить голосно вона, і тут же закрутили головами у пошуках близького скандалу інші відвідувачі гастроному.
– У Тараса! Ну, пам'ятаєте, день народження в нього був… зовсім нещодавно! Навіть я пам'ятаю! – Чоловік опустив руки і перелякано озирнувся на всі боки, явно відчуваючи дискомфорт від спрямованих на нього поглядів сторонніх. – Давайте вийдемо! Я вже купив те, що хотів…
Вони вийшли на вулицю. Оксана почувалася незручно. Тепер вона вже згадала цього сусіда Тарасового, який приходив скандалити, а потрапив на день народження. Захотілося перед ним вибачитись і відразу піти, точніше – поїхати. «Чебурашка» ж бо чекає!
– Можна вас на каву запросити? – запитав несподівано чоловік, мовби осмілівши від прочитуваної на обличчі Оксани незручності. – Он! – зраділо показав він рукою на вивіску кав'ярні на іншому боці. – Ходімте! Я такий радий знову вас зустріти!
Оксана подивилася жалібно на свою «Таврію», потім перевела погляд на кав'ярню. До неї дійсно було метрів п'ятнадцять, і з її вікон напевно було видно її «Чебурашку».
– Гаразд, – видихнула Оксана. – Але в мене обмаль часу, хвилин десять…
– Ой, скільки там потрібно для філіжанки кави? – грайливо, з робленим єврейським акцентом мовив, осмілівши, чоловік. – Я – Єжи Астровський, пам'ятаєте?
Оксана стримано всміхнулась і закивала.
У кав'ярні Єжи замовив до кави по маленькій шоколадці. Поки пили-їли, він розповідав Оксані про те, як у нього стриглися кращі пані Пекарської вулиці й найближчих провулків, і про те, як він їх стриг удома, коли перукарню продали й відкрили в ній черговий магазинчик «Усе по 1 гривні!».
Оксана, допивши каву, подивилася на годинник і здивовано хитнула головою:
– Ви вибачте, Єжи, але я – жінка зайнята…
– Розумію, розумію, – закивав той і тут же обернувся до стойки. – Рахунок, будь ласка!
Хлопчина-офіціант відразу ж підлетів і опустив на столик перед Єжи аркушик рахунку.
– Тридцять п'ять?! – здивовано вирвалось у Єжи.
Він поліз до правої кишені піджака, виклав із неї кілька п'ятигривневих купюр, потім поліз до лівої – звідти витягнув іще дві десятки, перерахував тремтячими руками, і тут його попустило. Перед ним на столі лежало рівно тридцять п'ять гривень. Він гордо відсунув їх од себе і піднявся над столиком.
– Все так різко подорожчало! – сказав він уже на вулиці, притримуючи двері кав'ярні. – Такого раніше не було!
– Коли не було? – поцікавилась Оксана.
– Ну, раніше. Коли я частіше ходив по таких закладах. Я і зараз знаю місця, де пиво дешевше, ніж тут кава. Але наступного разу давайте краще у мене вдома кави вип'ємо.
Оксана підвела на Єжи здивовано-суворий погляд.
– Ліпше у Тараса, – сказала вона. – До речі, ви нагадували йому про риб?
– А! Авжеж! Звичайно, – скоромовкою випалив він, потім витримав паузу і запитав: – А про яких риб?
– В акваріумі! У нього на підвіконні! Я просила вас нагадувати йому, щоб він їх годував…
– Так, – твердо вимовив Єжи. – Кілька разів нагадував, а потім я забув. Даруйте! Я йому нагадаю! Обіцяю! А ви на машині?
– Так, але я в інший бік, – чемно оголосила Оксана Єжи, що вже абсолютно осмілів. – До побачення!
– До побачення, – тихо, але якось надміру солодко мовив він.
Оксана сіла в машину, завела двигун і, не оглядаючись на чоловіка, що проводжав її поглядом, поїхала. А у вухах усе ще нудотно-солодко звучало його «до побачення!».
«Ну і тип, – подумала Оксана, і, щоб відволіктися, погладила рукою чорну пластикову панельку «Таврії». – Ти пробач, «Чебурашечко»! Змусила тебе чекати! Залицяльники проходу не дають!»
Розділ 10