Тарас провів його поглядом, потім витрусив із банки сірий камінчик розміром із рисове зернятко на розкладений паперовий носовичок. Промокнув і акуратно опустив у пластиковий тубус із-під гомеопатичних кульок. Захотілося спати. Але несподівана думка неприємно збадьорила його: Льоня не заплатив за процедури! Тарас із прикрістю хитнув головою, погляд його впав на сидіння Льоні. І прикрість на його обличчі змінилася здивуванням – на сидінні лежали три пом'яті десятидоларові купюри. Від купюр пахло бензином. Тарас підніс їх до носа, понюхав уважніше. Дійсно, долари мали запах бензину, але не дуже різкий, не відразливий. Настрій покращав. Згадав Тарас про Дарку, про термос у багажнику, закутаний у великий рушник і запакований у сумку, щоб міцна, з любов’ю зварена кава не змогла постраждати в результаті «довгих» і «коротких» вібрацій. У цій же сумці, також захищені від вібрації, лежали дві новенькі фаянсові попільнички.
А час наближався до четвертої. До Гімну України залишалося більше двох годин, і тільки одне могло надати сенс часу, що залишався до офіційного настання наступного «державного» дня, – побачення з Даркою, з цією загадковою дівчиною в довгих матер’яних рукавичках, із цією хазяйкою нічних грошей, зачиненою разом із грошима в маленькій цегляній вежі на вулиці Івана Франка поряд із трамвайною зупинкою.
Старенький «опель» віз свого хазяїна на побачення тихо, немов радіючи можливості просто насолоджуватися більш-менш рівною дорогою, не витрушуючи з пасажирів камені та матюки.
Тарас зупинив машину за рогом на Костомарова. Він вирішив з’явитися несподівано і з термосом у руці. Вулиця була порожньою. За спиною, підсвічене спеціальним ліхтарем, жовтіло рекламне пластикове крісло, укріплене на розі будинку на висоті другого поверху, – креатив хазяїв меблевого магазину, розташованого в цьому ж будинку.
Вивільнивши термос із рушника, Тарас дістав і попільнички, протер їх тим же рушником і сунув до кишень куртки – по попільничці в кожну.
Вийшовши на Франка, він здивувався, не помітивши звичного електричного світла обмінника, що зазвичай виривається з віконця. Прискорив крок, відчуваючи раптове занепокоєння. Зупинився біля віконця, заглядаючи всередину жадібним поглядом.
За віконцем горіла свічка, що освітлювала тільки власне полум'я. Переляканий Тарас нервово глитнув слину і спрямував погляд повз полум'я свічки. У правому кутку, в напівтемряві сиділа Дарка. Сиділа нерухомо.
– Доброго вечора! – прошепотів Тарас. – Як ви тут?
Дарка нахилилася вперед, вдивляючись в обличчя за віконцем.
– Ой, – зітхнула вона з полегшенням. – Це ви! Слава Богу!
– Щось сталося?
– Електрика пропала, – сказала вона теж неголосно, майже пошепки. – Я подзвонила хазяїну. Він сказав причаїтись і чекати. Сказав, що бандити могли перерізати дроти, щоб я не могла натиснути тривожну кнопку.
– А сам він що, приїхати сюди не може? – розсердився Тарас.
– Він не в місті, а о шостій мене відчинить змінник. У нього ключі.
– Це ж не робота! – обурився Тарас. – Це справжнісіньке рабство! Вам треба шукати що-небудь трохи краще!
– Робота з грошима – це завжди рабство, – спокійно відповіла Дарка. – Але мені потрібна нічна робота…
– Кави? – запитав Тарас, поставивши на прилавок із зовнішнього боку металевий термос.
– Та я б із радістю. – Голос Дарки більше не був переляканим, але тепер у нім прозвучав смуток. – Тільки як?
Тарас посміхнувсь, але дівчина цього не помітила.
Він дістав із кишень новенькі попільнички, поставив поряд із термосом, наповнив їх кавою й акуратно просунув одну у вирізнішу для обміну купюрами.
Рука в синій матер'яній рукавичці захопила двома пальчиками чорну попільничку з кавою і затягнула її всередину.
– Що це, блюдце таке? – запитала Дарка, вже присунувшись із стільцем до віконця. Тепер полум'я свічки освітлювало правий бік її обличчя.
Не чекаючи відповіді, вона пригубила каву. Тарас підніс до рота свою попільничку.
– Ой! Та це ж… – розсміялася Дарка, і сміх її пролунав на диво радісно, щиро і дзвінко. – Це ж попільничка! Кава-табака!
Тарас відчув момент щастя. Він був винуватцем її сміху, її радості. Блискавична гордість захопила його. Захопила, підняла над містом і тут же відпустила. І став він легким і безтілесним, як чарівник або казковий герой. А обличчя Дарки у віконці раптом засвітилося сильніше за свічку, і вогонь у її очах спалахнув веселий і дикий. Порожня попільничка стояла перед нею біля палаючої свічки, і слово «Venezia» тепер легко прочитувалося.