– З вами все гаразд? – запитав він Аліка, який знову стояв на ногах, потираючи забите коліно. – Я вас не бачив!
– Нічого, нічого, – примовляв Алік. – Аудрюсе, ти тут? – озирнувся він.
– Тут, – відповів приятель, підходячи ближче до машини.
– Може, вас відвезти куди-небудь? – запитав водій старенького «опеля», зчепивши п'ятірні в замок, аби спинити тремтіння.
– А я якраз машину ловив, щоб їхати, – мовив трохи відчужено Алік. – На Замарстинівську, в кінець…
– Сідайте! – водій відчинив задні дверці й тепер зацікавлено, все ще переляканими очима розглядав цих немолодих довговолосих приятелів.
Машина рушила і немов попливла всередині туманного молока, як підводний човен темними, глибокими та непрозорими водами.
– А ви мою вулицю знайдете? – не без сумніву в голосі запитав Алік.
– Або ми її, або вона нас знайде. Головне – не поспішати. Ви ж не поспішаєте?!
Мала швидкість заспокоїла Аліка.
– Ти як? – запитав він у Аудрюса.
– Нормально.
– Як ти думаєш, Рябцев правду сказав?!
Аудрюс знизав плечима. Відповідати йому не хотілося, та й не було в нього конкретної відповіді.
їхали з півгодини мовчки, і враз у тумані, що раптово розступився, з'явилися стовбури сосен і знайомий паркан міліційної лікарні.
– Ну от, – видихнув полегшено водій. – Вам далі?
– Ага, тут уже недалеко, – Алік кивнув. І знов озирнувся на Аудрюса. – Посидимо у мене трохи, відпочинемо, – сказав.
– Мені б поспати кілька годин, – мовив Аудрюс утомлено.
– Тоді спочатку поспимо, а потім відпочинемо, – сказав Алік і позіхнув.
Розділ 2
Висадивши довговолосих пасажирів, «опель» розвернувся і поїхав назад, цього разу в бік центру.
– У нас такіє хіпі давно вимерлі, – сказав по-російськи з помітним акцентом вусатий пасажир. – Наркотікі, гашиш… Хіпі вообще долґо нє жілі, зато с сексом і весело! Ми єщо спробуєм?
– Що спробуємо, пане Ярек? – здивувався водій, в якого з усього щойно сказаного поляком у голові залишилися тільки слова «сєкс» і «вєсєло».
– Ну а за что я тєбє плачу, курва-мать?!
Водій уважно вдивився в дорогу. Туман розсіювався.
– Спробуємо, – закивав він і позіхнув, одночасно натискаючи на педаль газу.
По протертій вологою ганчіркою ночі бруківці вулиці Шпитальної, розсовуючи туман фарами й корпусом, «опель» Тараса «мчав» зі швидкістю двадцять кілометрів за годину. Машину трясло – не пристебнутий ременем безпеки пасажир підстрибував на правому передньому сидінні. Тарасу навіть ця швидкість здавалася небезпечною. Але ніякий туман не був спроможний скасувати капіталізм, який в Україні настав двадцять років тому. А капіталізм – це жорстко. Хочеш їсти – йди працюй!
– Ну як? – зупинивши машину, запитав Тарас у пана Ярека, поляка років п'ятдесяти, що спеціально приїхав до Львова.
Місяць тому цей поляк знайшов в Інтернеті рекламну сторіночку Тараса й зацікавився. Зацікавився – і приїхав. Скільки сюди від Польщі їхати? Смішно подумати. Польща цілком могла виявитися передмістям Львова – такі тут відстані!
– Ви якщо втомилися, то пристебніться! – додав Тарас. – Або можемо вже й закінчити на сьогодні?
– Нєт, – хитнув головою поляк і перейшов з ламаної російської на польську. – Вєш цо. Може, єще трохе… мінут пєтнаща. – Пан Ярек говорив, зціпивши від болю зуби. Його очі були згаслими, такими ж, як і голос.
– А може, все-таки краще завтра продовжимо? – вже тихіше та обережніше спробував Тарас наполягти на своєму після хвилинної паузи. – В такому тумані…
– Завтра?! То задрого бенджє… Хіпі ваших одвозили тоже за муй рахунек?
– Гаразд, – видихнув Тарас.
Сірий «опель вектра» з довгою і міжнародною біографією – Німеччина кінця вісімдесятих, Польща дев'яностих, Білорусь двотисячних і ось тепер Україна 2011 року – рушив і покотився по горбатій, нерівній бруківці, передаючи водієві та пасажирові в точності кожну вібрацію, кожен поштовх, кожну ямку.
Тарас нахилився ближче до лобового скла. Він майже лежав грудьми на кермі. Вдивлявся. Стрілка спідометра піднялася до «60». Пасажир мовчав, підстрибуючи на дорозі разом із машиною та її водієм.
Особисто розроблені «лікувальні» маршрути нічним Львовом Тарас знав напам'ять. Не просто назви вулиць, а навіть повз які будинки вони проїжджають і які машини під цими будинками найчастіше стоять. Коли б не туман – ніяких проблем.
Пан Ярек різко застогнав, кинув руки в пах, затиснув між стегон, затягнутих у джинси, так, наче хотів їх зігріти.