ТУТ І ТАМ
Що зі мною робиться? Йойой — скаче, як дурне! Допоможіть! Помираю! Юліане! Юліане! Дай таблетку від серця! Юліане, не муч стару, дай таблетку. Я тебе прошу. Аааааа! Зараз скінчуся! Ой, як стукає! Мені так зле, як ніколи. Ця таблетка від серця? І я буду жити? Та хіба я вже померла! Що вигадав? Та яке мені «здається, що я живу»?! Ти геть із глузду з’їхав. На, помацай мене, — це я. Бачиш — це я! Ти не жартуй так, я не померла. Гадаєш, що на тебе таке не чекає? Що-що? Ти не збираєшся вічно жити? А може, я справді ніколи не помру, і що тоді буде? Кінець світу? Е, ти таке ляпнеш. Кажеш, що таку, як я, Бог на небо не забере. Та хіба він не бачить, яка я немічна? Я нічого не годна робити — то нащо я йому там! Най би вже залишив мене тут. Тут хоч щось смачного з’їм. На небі нічого нема, а одним повітрям ситий не будеш.
Невже справді настане кінець світу? Колись ще мій батько про це мав розмову з дяком. Ой, і які ж страшні речі вони говорили, що мають статися в 2000 році. А я, дівча мале, слухала і з переляку не знаходила собі місця. Як то таке може бути, аби навіть каміння й вода горіли, й аби Земля розкололася навпіл, як яблуко? Хіба таке може бути? Як я тоді переживала, що Земля розколеться! Досі пам’ятаю, як наробила ґвалту в селі, коли побачила: земля тріскається, і ніяк не могли мене заспокоїти й переконати, що це лише від засухи. Я тремтіла й не вірила. Потім це ще довго згадували, аби посміятися, бо буцімто до двохтисячного року ще довго чекати, і тоді Земля зупиниться враз, і перевернеться… Треба ж — залишилось якихось дві п’ятниці. Дві п’ятниці! Аж не віриться! Ніколи не подумала б, що доживу до такого часу. Як би я хотіла, аби кінець світу… Аби настав кінець усьому! Аби все пропало пропадом, провалилося крізь землю! Так вам усім і треба! Так вам! А то як ви думали: я скінчуся, а ви маєте далі жити-поживати, їсти, і без кінця одне одного… Ні! Дзуськи вам! Побачите: як не стане мене, то і світу не стане. Так що моліть Бога, аби я ще жила! А як мені настане кінець, то і всім вам! Як то так: я помру, а всі й далі будуть жити?!. Не буде так! Ви не потерпайте, бо важко вкупі жити, а вкупі померти — воно не важко. Невже ж то настає кінець світу?
ОБДУРИТИ СМЕРТЬ
І що то внук таке каже?! Хіба це правда?! Буцім англійці видумали спосіб заново зробити людину, точнісінько таку, як я, Софія Петришин… Якщо вже будуть робити, то тільки не мене теперішню — беззубу і скривлену. Каже, що досить шматка моєї шкіри, аби я знову народилася… Я готова для такої справи і всю шкіру віддати. Але як бути з дозволом Бога на створення людини без Нього? Аби не вийшло так, що ті штучні люди будуть без душі… Бо який у цьому сенс: тіло моє, а душа блукає в якихось лісових нетрях? Я воліла б мати інше тіло, най і скалічене паралічем, але з моєю душею. То була б я. Та все ж цікаво бачити себе такою, якою була вісімдесят років тому. І як то таке може бути: сама із собою буду говорити, саму себе виховувати, а потім, коли я — та, друга — виросту, то зможу поховати себе першу? І якщо нас буде двоє, то як усе-таки поділити між нами одну душу? Казна-що! А якщо моя вісімдесятилітня душа перейде до мого другого тіла, то з часом матиму тисячолітню душу із цілком юним личком. А що, коли їй забагнеться багато тіл? І чи не вийде так, що світ буде тільки з багатих і сильних… Та ще, до біса, землю може заполонити якась одна особа, наплодивши мільйони собі подібних, при цьому маючи лише одну душу… Але хіба вони, підвладні якійсь загальній душі, будуть людьми? Якщо раніше були війни між народами, то тепер настануть інші війни — тисячі тіл однієї людини будуть воювати з тисячами тіл іншої людини, поки, кінець кінцем, не запанує одне… Може, у такий спосіб світ знову повернеться до Адама…
Щось таке дурне в голову лізе на старості літ, і годі позбутися… Та й чого тільки людина собі не вигадає, аби надурити смерть. Але ту хитру бестію не так-то просто водити за ніс; вона все одно переможе, лише вона вічно пануватиме! Людина може все знищити, навіть Землю, але вбити саму смерть їй, на жаль, ніколи не вдасться.
У КОГО ЩО БОЛИТЬ
О! Пані Стефцю! Зайдіть, зайдіть! Як ся маєте?! Не так добре, як я?! Е, що ви таке кажете? Я б ворогові не зичила… Що там у вас, а от у мене болить… У вас ще ноги здорові. А в мене навіть уся задниця болить від уколів, сидіти не можу. Га? Кажете, у вас душа болить. А в кого вона не болить? Хіба в кого її нема. От молодіж зараз така, що душі в неї нема. І я кажу! Ні краплі совісті до старшої людини. Ні краплі! Навіть нема кому піти на цвинтар. А там і чоловік, і син. Спробуй примусь внука прибрати могилу. Огризається так, ніби я посилаю його в саму могилу. А там треба конче позамітати, і пам’ятник помити. Я ж то вісімсот рублів стратила на нього. Та гадаю: най, він у мене заслужив, мій Семен. Найдорожчий пам’ятник йому вибрала, із граніту. І ще замовила, аби золотими буквами напис був. І конче квітка в золоті. А яка ладна! П’ятдесят рублів дала. І як же багато мене цей пам’ятник виніс! Ой, які ж то гроші! А скільки я до нього находилася! Три роки, день у день, аж поки пам’ятник не поставила, — тоді вже мовби якась сила відпустила. Днювала й ночувала там — так собі спокою не знаходила. Більше ніякої дороги не знала, як тільки Пекарську, і ту доріжку попід Франка, і трохи далі, де Івасюк лежить. Тридцять друге поле. Ніґде мені так легко не було, як на Личакові. Ніґде! Я ще цілком молода була — лише п’ятдесят три з половиною літ. Ще так добре чулася. І коли мені казали, аби я собі якогось старого знайшла, то я відмовляла: навіщо мені старий здався — якщо брати, то вже молодого. Яка ж я була! Ще в такій силі чулася, що…