І далі біжу я за Львовом, як за мрією, намагаючись упіймати в нестерпному бажанні останній подих любовної жаги, останній момент найсильніших емоцій, коли у глибині твоєї душі стається яскравий спалах і починаєш горіти, як небесне світило. І тут Святий Лазар затягує мене на Цитадель, аби у цьому осередді споконвічного чоловічого жадання насититися мною зі всією ярістю воїна, який не обмежує свою хтивість, здіймаючи на Покутній горі веремію найбільших сил природи, прооравши і зросивши мене, як хлібороб землю…
Не знаю, що зі мною трапилося, але чую таку ваготу на душі, що вже кочуся додолу, де перестріває мене Святий Михайло, й озивається він до мене громом своїх дзвонів, і схиляє до покаяння, від чого стає мені чисто й свіжо — моє серце відчуває дотик теплого світла, якого ніколи не побачити очима.
ПОВЕРНЕННЯ ДО СЕБЕ
Ґе, ґе! Де я? Що то було? Що це зі мною діялося. Хіба це міг бути сон?! Тільки-но очі стулила, як все кудись поплило і стало таке кольорове-кольорове, і таке правдиве, що аж потепліло мені на душі. І чого я розплющила очі?! Відразу ніби впала каменем із неба — обличчям об землю. Здається, навіть кров носом хоче йти — так мені недобре. І чого я розплющила очі?! Було так легко-легко, що й літати могла, а тепер навіть встати з ліжка не годна. А може, не на добро мені так було добре… Може, це справді був сон? Ой, скоро буду вмирати! Чую біду! Я знаю, знаю: коли людина має помирати, їй такі вже солодкі сни сняться… Ще дівчиною про це чула. Треба мені якось ці сни відганяти. А то затуманять голову, і незчуюся, як скінчуся. Бачите, яка хитра ця смерть — такою рожевою малюється, байки мені тут наспівує, хоче мене приспати. Знаю я її. Як щось має статися, обов’язково якийсь сон присниться. І чого б це? Коли Ромчик мав помирати, то наснилося мені таке, ну вже таке… Я танцюю з ним у весільній сукні, і так витанцьовую, так витанцьовую, що світ обертом іде, хоч за життя не мала з ним жодного танцю. Потім ложу йому вельон на голову і так цілую, ніби свого коханого, а не рідного сина. А він зі мною прощається. І такий щасливий — усміхається й махає рукою. А дорога перед ним устелена квітами, і навіть сяє якимсь незвичним світлом. Я тоді подумала, що то смерть мене забирає, і так спереживалася, що цілий день проплакала, аж він став страшно схвильованим — боявся, аби я його не покинула… А другого дня помер, і останні слова його були: «Моя мама така хора! І як то буде?! Така хора!» — так переказувала лікарка. От тобі й сни! Вже як щось присниться бузкове, чого і в житті не буває, то жди смерті.
ЩО ЗЛІПИШ, ТЕ Й МАЄШ
Сніжинки! Яке чудо! Вже гадала: ніщо не може втішити мого згорьованого серця. Мої сніжинки. Покривають усе білим, як білою ватою, загоюючи навіть рани душі. Падають й усміхаються блиском сонця, і навіть щось тобі промовляють — якісь звістки з неба.
Якби я розумілася на вашій мові, то, напевно, ніколи не була б такою нещасною. Варто було ще за молодості до вас прислухатися, коли ліпила з вас бабу-ягу. Так-так, що собі виліпила, те й маю. Та я тоді гадала, що це лише дитячі пустощі. А виходить, що даремно нічого не минає. Треба було тоді ліпити снігуроньку…
Чи я нині мала щось у роті? Хто би це міг знати? Так апетиту нагнало, що готова цілу свиню зжерти. Ніби на плиті залишився ще ясьок із шинкою й грибами… Є! Зараз я буду краща. Хоч яка б ця страва не була ситна, але чим більше їси, тим більше хочеться — так, до дідька, смакує. Га…ап…па…и…и…ооо…мм…ап…ап…иии! Коли одна приймаю обід, то аж страшно за себе. Так захланно ковтаю, мало не вдавлюся. Якийсь дідько чіпляється! Ніби на мить стаю тварюкою — сама себе не пам’ятаю.
Тільки-но згадаю голод за війни, починаю так пакувати, що ледве пальців собі не повідкушую. Все боюся, що зараз хтось голодний надійде… Зараз надійде… І вже його так чітко бачу, що руками відмахуюся, аби не ліз до моєї миски. А потім гадаю собі: чи я вже цілком здуріла? Хто у війну пережив голод, той ще б не так здурів. Уявляю все, що знову війна і це останній кусень хліба зі смальцем та цибулею, а далі знову доведеться потерпати від того, як смокче нестерпно під ребрами. Якщо із села щось передавали, то ще можна було так-сяк протриматися.