СВІДОК УБИВСТВА
Га-а-а? Невже сон?! Аж не віриться. Ще досі чую ці дошкульні укуси мурашок, ці безжальні побої палицями, якими зустріли мене хлопці на лісовій доріжці. Так люто побили, що я вже й ворухнутися не могла. Я їм нічого не зробила. Лише плазувала собі до залитої сонцем галяви. Плазувала, дихала… А вони перегородили мені дорогу і зусібіч штрикали палицями… Остерігаючись мого зуба… І реготали, коли я намагалася викрутитися і вирватися на волю. Так реготали, що той регіт мене вбивав більше, ніж удари палицями. Притиснувши мою голову до землі, аби я не вкусила, вони вбивали мене з такою ненавистю, ніби я винна у смерті, якою вони колись помруть… А наситившись своєю злобою, кинули мене в мурашник. І так тішилися, так тішилися, коли моє тіло почало знову звиватися від мурашиних укусів… І нестерпний біль розбудив мене…
О, як же пече й ниє моє людське тіло, ніби направду жорстоко бита палицями й кусана мурахами! Аж морозом узялася шкіра… Згадую, ще дівчиськом стала свідком подібного вбивства гадюки. Такого ж безпричинного. Тоді я остовпіла, не могла й слова вимовити… А ті хлопці самі собі ніби вже не належали, а керувала ними сама смерть… Але чого воно зараз знову прийшло? Я тут ні до чого — лише стояла… Стояла, і мені тоді навіть здавалося, що то мене забивали на смерть, а потім викинули моє тіло голодним мурахам… Але по тім, як стала я свідком цього, у мені почала роїтися якась нелюдська сила. Ніби душа вбитої змії переселилася в мене.
РОЗМОВА ІЗ СОБОЮ
Мовчання… І знову тільки безлике мовчання. Навіть не маю з ким поговорити. Ті, хто пліч-о-пліч зі мною несли свій життєвий вантаж, зрадили — вже давно повмирали. Таке: чим далі, тим менше того живого, за що можна зачепитися, у що можна сховатися, аби не знесло тебе якимось смерчем у чорне провалля… Тепер — як у пустелі. Хоч кричи, хоч не кричи… Луни — й тієї вже не чути!
Ці молоді дивляться не на мене, а крізь мене, — ніби нема мене. Ніби я хора, але хора життям — занадто довго живу… Та хіба це життя, коли не дають і слова сказати?! Лише ті, з ким десятки літ зналася, й були моїм життям. Ті, хто мене розумів. Казали, що якийсь старий помер від мовчання — не мав з ким поговорити. Залишився без товаришів, як без життя… Ні, буду розмовляти хоч сама із собою! І най кажуть, що я ненормальна. Спробуй тут бути нормальною! Відчуваю: якщо день промовчу, то наступного ранку вже не прокинуся…
Так-так, зараз лишень щури й бавляться у дворику: ганяють один поза другого, людей не бояться. Раніше дітвора казилася, не даючи ні хвилі спокою, а проте відганяла чорні думки кудись так далеко, що їх ніби й не існувало. А тепер лише ця міська тварюка залазить сюди, на другий поверх, скаче по сходах, як псюр. Напевно, нема такого місця в будинку, куди б щури не могли пролізти. Мені все здається, що вони нишпорять навіть у моїм тілі, і коли щось починає боліти, то тільки через них, і надто напосідають на печінку, а в голові влаштували собі лігвище і рояться там різними чорними думками… І куди дивиться санінспекція?! Колись щури такої волі не мали, як і сміли десь шмигнути — то лише вночі. А за теперішньої влади серед білого дня ходять пішки по дворику, як повноправні господарі; зашугали людей так, що ті із квартир зайвий раз не висунуться… Невже ніхто не зможе витравити їх?! Тепер лише вони забавляються й мають задоволення від життя! Бо й справді: перестаєш гратися — перестаєш жити… Старші люди чомусь утрачають здатність знайти собі хоч якусь потіху, життєву забаву. Таж навіть не навчена бавитися дитина, бачу, не є щасливою. А нам, якщо в суєті сприймати життя серйозно, яким воно є, — і дня не пережити… Й от нас, старих, залишили сам на сам із Вічністю, яка чогось не любить жартів і пустощів… Спробуй тут бути сповна розуму, якось зберегтися й зберегти свої останні дні!.. Молодіж собі забавляється, їй смішно на нас дивитися… Молоді вмить знаходять собі розвагу, а нам — і глянути зась… Усю серйозність життя переклали на плечі старих.
КАЯТТЯ АВТОРА
У ГРІХОВНОСТІ ТВОРЧОГО АКТУ