Я що — винувата, що мені ноги скрутило, і вже не можу піти до Бога в церкву? А він до мене сюди не приходить… Не приходить! Хоч вся хата образами обставлена, хоч не всі ще молитви я забула, хоч і Його Заповіт на телевізорі тримаю… Хіба що вже не можу дванадцять страв на Святу вечерю налагодити… І чи я винувата, що написано: Бог приходить туди, де збираються в молитві до Нього троє… А я сама-однісінька… Однісінька! Колись був чоловік і син, то ми і до столу все мали (і кутю, і свячені яйця, і голубці, і борщик з вушками, і вареники, і оселедець замаринований, і вино, і такі грибочки в підливі…), і молитви разом промовляли, і свічку запалювали, і кошик до церкви носили, і цілого карбованця давали на Службу…
Я дала б і два карбованці, якби священик не так довго провадив свою незрозумілу промову, — годі було встояти моїми хорими ногами. Та ще цього кадила як напустять, то вже й ротом дихаєш, а повітря так і не можеш ковтнути. Та ще як заниє хор над головою вмираючими голосами, то аж прибиває тебе до землі, замість підносити до Бога. Тільки те й робиш, що слідкуєш за іншими, аби вчасно перехреститись і сказати «Амінь!», буцімто мені нема чого іншого сказати… Та ще як поставлять на коліна, то від болю хочеться кричати, а не молитися… А позбудуся цієї процедури, вийду на вулицю й побачу сонце, то як заново на світ Божий народилася…
І чого це так?! Один Бог, а таке розмаїте ставлення до Нього. Напевно, наші люди тому бідно живуть, що якось неправильно звертаються до Бога? Хіба ж церква для того, аби від неї йти з важкою душею? Коли тобі безперервно товкмачать, що ти вчинила гріх, тому що народилася… Бувало, як наслухаюся церковної «розради», то жити не хочеться. Вже й не знаю, в чому я ще не винна. Як почне отець перераховувати всі біди, що трапилися, за його словами, через нас, бо погано віримо, і сипати на нас прокльони, то важко стриматися від того, аби його ж кадилом не вправити йому мізки. Їй-богу, вправила б, якби він мені особисто це сказав! Коли чоловік помер, то цей священик відправу вів. Та так, що я ледве його не «відправила»… Сам зізнався, що перед тим був на хрестинах, і мав потребу горло «пополоскати», бо погано голос прорізався. Знаю я твою «потребу»! Якби я мала нещастя бути твоєю попадею, я пополоскала б тебе так, що ніколи не переставав би соловейком співати. Хам такий! У бідної вдови смів просити грошей. І як такого на священика висвятили? Я б його як «висвятила», то все життя був би «святий». Недурно кажуть, що за гроші й козла висвятять.
А ще хочуть, аби Бог до нас приходив! Не приходить! Забув цей край, і мене разом з ним! Забув! Навіть не гляне на нас бодай одним оком! Я й сама не можу дивитися на ці п’яні пельки, які без кінця заливаються, а Божі свята для них лише нагода; не можу дивитися на ці очманілі, сірі обличчя з матовими очима — на це бидло, яке цурається панської шляхетності, на цих затурканих дуреп, які лише знають своє, а точніше, нічого не знають. Не можу! Знали б вони мого тата, який мав вісімдесят морґів поля! Вісімдесят морґів поля! Це вам не псяк собачий! Знали б вони мого тата…