— І тобі смішно? Інші теж сміялися. Тільки їжак Грицько сказав, що я найсправжнісінький кущ, тільки смерджу фарбою. Думаєш, хоч одна пташка на мене сіла? Нічого подібного. На пеньки сідали, а від мене тікали, як від опудала. А свербить як!
Лис щосили чухав себе лапою і ніяк не міг спинитися. Лялечці ще більше стало його шкода, але пізно було щось діяти.
— Якби я знав, що то погана фарба, то сказав би тобі.
— Якби ти знав! — обурився лис. — Люди все мусять знати! Понавигадували різної гидоти. Що буде, як я весь облізу? А, може, помру?
— Ой, не вмирай, лисе, я тебе прошу! — заламав Лялечка руки. — Викличмо лікаря!
— Ото придумав! Свят-свят! Ні, малий, у нас, звірів, один лік: травичку яку з’їсти і в норі відлежатися. Але яка травичка від цієї клятої фарби, невідомо. Нюх у мене пропав, смак теж. Воно б, може, кущикові не треба їсти, але кущ із мене нікудишній. Скажи правду?
— Та… так… — розвів руками хлопець.
— Їсти в тебе чогось не знайдеться? — наважився спитати Мацько. — Я, крім малини, нічого в роті сьогодні не мав.
— Зараз пошукаю. А що би ти їв?
— Що-небудь.
— Почекай.
Лялечка зліз із ліжка й тихенько прокрався до дверей. Найважче було відчинити їх так, щоб не дуже рипіли. У другій кімнаті спали дід з бабою. Дід так хропів, аж шибки дзеленчали. Холонучи від страху, Лялечка перебіг кімнату й опинився в коридорі. Там було темно, і він ледь не впав у відро з водою. Зате в кухні світив місяць. Хлопець узяв кусень хліба, горня з маслом і прихопив огірок.
Лялечку трохи здивувало, що лис спочатку з’їв масло, потім хліб, і зміг подужати лише половину огірка.
— Хороший ти. Як тебе звати?
— Олег.
— Хороший ти, кажу, Олеже. Поїв, аж на душі полегшало.
— А тебе, лисе, як звати? Лис?
— Мацьком мене звати.
Лис позіхнув, а за ним і Лялечка.
— Ти не знаєш. Чому це, як поїси, зразу на сон хилить і страх пропадає?
— Не знаю, лисику. Розкажи щось про себе?
— Потім. То нічого, як я у вас в стайні на горищі переночую. Надворі вітер, ліньки пертися до лісу.
— Як ти туди вилізеш?
— Через віконце і по драбині, звичайно. Думаєш, лиси не вміють по драбині лазити? Лиси все вміють! Ну, то як?
— Ой, лисику, залишайся в нас назовсім!
— Ну, що ти! Передрімаю та й піду на світанку. Добре, що в тебе пса нема. А ти подумай, чим оту кляту фарбу вивести…
— Я діда спитаю.
— Спитай. Тільки про мене ні-ні!
— Ні-ні!
— Знаєш, коли на душі кепсько стане, так кепсько, хоч скавули, я собі скажу: «Сонце все-таки зійде!» І одразу краще стає.
— «Сонце все-таки зійде!» — повторив хлопець.
— Ну, бувай!
— Бувай, лисику! Приходь!
Лис стрибнув у вікно і зник. Лялечка хотів подивитись йому вслід, але голова його сама по собі впала на подушку, й він міцно заснув.
А Мацько, зарившись у солому, довго вслухався у незвичні для нього звуки, і очі його лагідно блищали в нічній темряві.
Розділ 12
де Мацько знайомиться з котом, поволі перетворюється знов на лиса
Прокинувшись, лис із жахом усвідомив, ідо проспав, таким чином, опинившись у пастці. Спочатку защебетали пташки. Лисові спросоння здалося, що він у себе в лісі. Потім закукурікав півень, і це нагадало Мацьку, що він винен Вовку тридцять курей. «Що б ото курям в лісі робити?» — здивувався він. Та тут закувікала свиня… Мацько розплющив очі. Леле! Він на горищі. Зовсім близько він почув людський голос «Тю-тю-тю!» І увесь затрясся. Оце так пригода! Варто комусь піднятися по драбині — і йому кінець. Ціле село збіжиться з рушницями. Лис гарячково зарився у солому і раптом відчув, що його лапи торкнулося щось волохате і тепле. Він смикнувся, а те волохате замуркотіло й притулилося до лиса. Мацько знову відсунувся, а волохата істота чхнула й почала продиратися крізь солому.
Лис побачив круглі величезні очі, що здивовано витріщилися на нього. Істота з такими очиськами не могла бути малою.
— Няв! — сказало волохате й висунуло голову, що виявилася зовсім невеликою. Аж тепер Мацько здогадався, хто перед ним.
— Няв! — сказало кошеня. — Я думав, що то кожух. Де ти так вимазався?
— Мовчи! — затремтів лис. — Не видавай мене! Хлопчик обіцяв спитати діда, як позбутися фарби. Я на нього чекаю…
— Хлопчик? — пирхнуло кошеня. — Ну-ну… Я б не покладався на того жахливого малого.
— Справді? Але ж він обіцяв… — і лис витяг з соломи свого важкого, обліпленого фарбою, хвоста.
— Ого! Я теж якось заліз у фарбу.
— І що ти зробив?
— Та я трішечки. Вона потім сама злізла.
— А-а, — протягнув лис. — а я увесь заляпався.
— А ти хто такий? Я щось такого звіра не бачив. Ти часом не пес?
Очі в кошеняти спалахнули зеленим світлом, а хвіст став пухнастим, як у білки.
— Пес?! Боронь боже!
Лис знову затрясся.
— Якщо ти не пес, то можеш тут залишатись. Мені не шкода. Але хто ти тоді?
— Кущик. А до того був лисом.
— Кущик? — витріщилось кошеня. — Щось не схожий…
— Мені Павук казав, що досить переконати, що ти кущ, і всі повірять. Зрештою, я зелений, хіба не бачиш?
— Та бачу, але що з того. У господаря є зелений светр, але ж він не кущ.
— У господаря? О боже! Я пропав!
— Та не бійся, він любить поспати. Найстрашніший його внук, хлопець отой. Доки його не було, я жив спокійно. Спав на канапі, їв регулярно, бавився… А тепер через того малого мене женуть з хати. Бояться, щоб він від мене не заразився глистами чи ще чимось.
Кошеня ображено пирхнуло й почало вилизувати біленьку лапку.
— Ну, мені час снідати.
— А що ти будеш снідати? — спитав лис.
— Те, що завжди. Молоко і, може, винявчу шматок ковбаски.
Лис важко зітхнув.
— А миші тут на горищі є?
— Ти що, здурів? Які тут можуть бути миші? Я тут відпочиваю, і вони це знають. Та й рано мені ще мишей ловити. Ще напрацююся за нещасну миску молока й грудку вчорашньої картоплі!
Кошеня зграбно стрибнуло на край драбини й заглянуло вниз.
— Коли хочеш мишей, то їх тут повно. Ось бачу… Одна, друга… З десяток набереться. Лови, скільки душа забажає! Чао!
— Чао, — відповів лис, і кошеня зникло.
— Миші, — зітхнув він. — Як би їх сюди заманити?
День тільки-но почався. Небезпечний день, під дахом найбільшого і найбезжальнішого ворога лісових звірів. Як добре було у лісі! А тепер через ту кляту Сороку йому життя нема. Курей треба ловити. Усе, зловить він тих курей, і ноги його більше тут не буде. Нехай хлопець Олег приходить до лісу. Він йому все покаже. Скільки там цікавого! А на галявині, його сонячній галявині!
Лис тихенько заскімлив. Згадав усі свої погризені мишами картини, і ті видалися йому такими гарними. Як жаль, що він не встиг намалювати своєї улюбленої галявини, не передав подиху вітерцю, тремтливої роси на квітах і травах, мінливих барв хмаринок… Ризикував життям, ніби не можна було обійтись без курей. А тепер мусить сидіти на горищі, здригатися від кожного шелесту та чекати, доки люди зроблять на нього облаву!
І лис пробурмотів, зіщулившись в найдальшому кутку:
— Сонце все-таки зійде!
— Лисику! Лисику! — почувся знизу голос хлопчика. — Лисику, ти ще тут? Не бійся, то я!
Мацько обережно підповз до драбини.
— Я тут.
— Ой, лисику, як добре, що ти тут! Злізай до мене
— Ти що?! Аби мене побачили?! Краще ти сюди лізь…
— Я не вмію. Мені не дозволяють лазити на горище.
— Що тут вміти! Ставай на драбину і допомагай собі передніми лапами.
— В мене руки, лисику, — захихотів малий.
— Хай будуть руки.
— Ой, лисику, який ти зелений! Слухай, дід витирав ту підлогу, де ти наслідив, аце… аце… Він так гарно пахне. Помажешся — фарба злізе.
— Давай сюди! — зрадів лис.
— Я боюся лізти! Ще впаду…
— Не впадеш, — нетерпляче закрутився Мацько. Роби, що я кажу. Стань задніми лапами на нижній щабель. А передніми — на вищий. Передні лапи — то руки, не переплутай… Ось так. А тепер одну лапу постав вище, а потім другу. Тримайся передніми лапами. Ну, ще раз, і ще раз… Зовсім небагато лишилось. Молодець!