Жили ми в Старому Місті з тіткою, яка прала й латала чиновникам білизну. Наймали на четвертому поверсі дві кімнатки, в яких було мало достатку, зате багато радості, принаймні для мене. В нашій кімнатці найпочеснішою річчю був стіл, на якому батько, повернувшись з своєї служби, клеїв конверти. А в тітчиній кімнаті перше місце займала балія. Пам’ятаю, в погожі дні я пускав на вулиці паперового змія, а в негоду видмухував у себе в кімнаті мильні бульки.
На стінах у тітки висіло багато святих; та скільки б їх не було, однак портретів Наполеона, якими батько оздоблював свою кімнату, було більше. Був там один Наполеон у Єгипті, другий під Ваграмом, третій під Аустерліцом, четвертий під Москвою, п’ятий в дні коронації, шостий у сяйві слави. Коли тітка, ображена такою кількістю світських картин, почепила на стіні мідне розп’яття, батько, — як він казав, — щоб не образити Наполеона, купив собі його бронзове погруддя й також примістив у себе над ліжком.
— Побачиш, недовірку, — лементувала не раз тітка, — що кипітимеш за такі штуки в смолі!
— Та-а… Не дасть імператор зробити мені кривду, — відповідав батько.
Частенько приходили до нас колишні батькові колеги: пан Домансыкий, також швейцар, але в фінансовій комісії, і пан Рачек, який на Дунайській вулиці держав овочеву ятку. Це були прості люди (пан Доманський навіть полюбляв ганусівку), але розсудливі політики. Всі вони, і тітка також, твердо були впевнені, що хоч Наполеон І і вмер у неволі, проте рід Бонапартів ще вирине на поверхню.
Після першого Наполеона знайдеться другий, а коли й з ним станеться щось лихе, то прийде третій, поки вони нарешті не наведуть на світі порядок.
— Треба бути завжди готовим на перший поклик! — казав мій батько.
— Бо не знаєте ні дня, ні години… — додавав пан Доманський.
А пан Рачек, тримаючи люльку в зубах, на знак згоди плював аж у тітчину кімнату.
— Наплюй мені, добродію, в балію, то я тобі дам!.. — обурювалась тітка.
— Може, пані й дасть, та я не візьму, — бурчав пан Рачек, плюючи в бік грубки.
— Та й хами ж усі ці гренадериська! — гнівалась тітка.
— Пані завжди подобались улани. Знаю, знаю…
Згодом пан Рачек одружився з моєю тіткою…
…Хотівши, щоб я був цілком готовий, коли настане година розплати, батько сам працював над моїм вихованням.
Він навчив мене читати, писати, клеїти конверти, але над усе — муштруватись. До муштри він почав привчати мене з самого малечку, коли у мене ще вилазила з штанців сорочка. Добре пам’ятаю, як батько командував: «Право-руч!» або «Ліве плече вперед — марш!» — і тягнув мене в потрібний бік за хвіст тієї сорочки.
Навчання відбувалось за всіма правилами.
Не раз серед ночі батько будив мене криком: «До зброї!», муштрував, незважаючи на тітчину лайку та сльози, й кінчав такою фразою:
— Ігнасю! Будь завжди готовий, шибенику, бо не знаємо ні дня, ні години… Пам’ятай, що Бонапартів нам послав бог, щоб вони зробили на світі порядок, а поки не буде порядку та справедливості, доти не буде виконаний заповіт імператора.
Не можу сказати, щоб непохитну віру мого батька в Бонапартів та справедливість поділяли два його приятелі. Не раз пан Рачек, коли його дуже боліла нога, лаючись та стогнуючи, казав:
— Ну, знаєш, старий, щось ми дуже довго чекаємо того нового Наполеона. Я вже починаю сивіти, все більше підупадаю на здоров’ї, а його як не було, так і нема. Незабаром ми постаріємось, хоч під церкву йди, а Наполеон прийде хіба для того, щоб співати з нами Лазаря.
— Знайде молодих.
— Яких молодих! Найкращі з них ще поперед нас пішли в могилу, а наймолодші ніякого чорта не варті. З-поміж них уже є такі, що й не чули про Наполеона.
— Мій чув і запам’ятає, — відповідав батько, кліпаючи оком у мій бік.
Пан Доманський ще більше занепав духом.
— Все на світі йде до гіршого, — казав він, хитаючи головою. — Харчі щодалі дорожчають, за квартиру з тебе деруть останню копійку, навіть з ганусівкою — і то шахрують. Колись від чарки, бувало, розвеселишся, а тепер вип’єш склянку і такий тверезий, наче води напився. Сам Наполеон не діждався б справедливості!
На це батько відповідав:
— Буде справедливість, хоч би Наполеон і не з’явився.
Але ж він знайдеться.
— Не вірю, — бурчав пан Рачек.
— А як знайдеться, тоді що?.. — спитав батько.
— Не діждемось ми його.
— Я діждусь, — відказав батько, — а Ігнась діждеться тим більше.