На схилі років прийшли до нього тяжкі настрої, думки про фатальність, болісні почуття. Він тяжко переживав плин часу і те, що, попри велику свою працю, попри з’їдену роками енергію, висловився не до кінця. Не завжди уже добачає у навколишньому житті перспективу, не завжди майбутнє для нього осяяне сонячним промінням, проте роботи не припиняє. Не працювати для нього було не жити, праця-бо єдиний для нього сенс існування. Останній Прусів роман («Переміни») так і не був закінчений. Смерть спинила його невгамовне перо 19 травня 1912 року.
Рання Прусова творчість була неначе містком, що єднав Пруса-журналіста з Прусом-письменником. Перехід цей не завжди буває легкий. Добрий журналіст здебільша — поганий письменник і навпаки. Це, правда, не є правилом і це доказав перш за все сам Прус. Але закони журналістики і мистецтва прози різко відмітні. Закони-бо журналістики майже завжди дидактичні, художня проза не терпить дидактики; закони журналістики — це закони сьогодення, художня проза має завжди приціл на майбутнє.
Журналістика — це світ обов’язкових дрібниць, якими живе людина і які завжди її оточують, художня проза бореться з такими дрібницями і прагне переплавити їх у єдину картину. Чи не тому Прусові ранні новели більше нагадують нариси з потенцією їхнього переростання в повість, а гумористичні його речі — це боротьба з фейлетоном, аж доки не зазвучав знаменитий прусівський гумор, який дорешти заперечує гумор журналіста.
Врешті, перші писання писалися, як зазначає сам Прус, більше з примусу, як від душі. «Не знаю, — визнавав письменник, — чи є в нашій літературі людина, яка почувала б таку відразу до «дотепного» писання, як я, і яка б стільки вистраждала від веселого настрою читачів…»
Про сюжети Прусових новел говорити не випадає, спробу творити новельний сюжет можна добачити хіба в «Свят-вечорі» (1875); врешті, класичного зразка повели Прус так і не дав. Його кращі дрібні речі «Палац і халупа» (1874), «Прокляте щастя» (1876), «Сирітська доля» — це Вже повісті, які постали з реального факту і переборювали в собі нарис. Важила ще й творча несамостійність автора («Сирітська доля» — «Олівер Твіст» Діккенса, «Анелька» — «Давід Копперфілд» того ж Діккенса).
Прус в оповіданні наближається до реальної школи, яка тяжить до розповідної манери. Десь таку манеру віднайшов був у пас Іван Франко: тематично знаходимо між Прусом і Франком чимало спорідненого. Це, правда, був результат однакових суспільних умов, а не взаємовпливів, але відзначити це цікаво. Новизна тут була по в стильових пошуках, а у виборі героя. До Пруса польська література шукала своїх сюжетів і героїв у дворянських маєтках, часом у сільських хатах. Прус же описував, як відзначив Г. Сенкевич, «ремісників, візників, кустарів, мулярів, мостильників, млинарів, ковалів тощо». Тобто брався зобразити той світ, який щохвилі був у полі зору городянина і який він добре міг пізнати. Але цей світ не вміщувався в невеликих розмірно творах, він роздимав їх, а відтак псував. Чи не тому Прус з його дивовижною здатністю добачати деталь тягнеться до великого жанру, тобто робиться романістом.