— А ви не хотіли б поїхати до Гейста? — спитав Вокульський.
Охоцький замислився.
— Там потрібні сотні тисяч, яких я не маю, — відповів Охоцький. — А якби й мав, то спочатку мусив би впевнитись, що воно таке насправді… Бо зменшення питомої ваги тіл мені здається фантастичним.
— Але ж я показував вам пластинку, — сказав Вокульський.
— Ага, справді… Ану покажіть її ще раз!.. — вигукнув Охоцький.
Обличчя Вокульського на хвилину зашарілось хворобливим рум’янцем.
— Її вже нема… — промовив він стиха.
— А де ж вона поділась? — здивувався Охоцький.
— Та хто її зна… Припустімо, що впала десь у канаву… Але ви поїхали б до Гейста, якби у вас були гроші?
— Звичайно, поїхав би, але насамперед, щоб перевірити, чи воно справді так. Бо те, що я знаю про хімічні речовини, не в’яжеться з теорією змінності питомої ваги поза певною межею.
Вони обидва замовкли, і Охоцький незабаром попрощався й пішов.
Розмова з Охоцьким спрямувала думки Вокульського в нове річище.
Його пойняла охота, навіть якась необхідна потреба перевірити колишні хімічні досліди, і він того ж дня побіг на місто купувати реторти, трубки, пробірки та всілякі реактиви.
Під впливом цього жадання він сміливо вийшов на вулицю й навіть узяв візника. Йому було байдуже, що деякі люди дивилися на нього з цікавістю, другі не впізнавали його, а треті, дивлячись на нього, навіть зловтішно усміхались.
Але вже в магазині лабораторних приладів, а ще більше на складі аптекарських товарів він зрозумів, як ослабла в ньому не тільки енергія, а й просто людська самостійність, коли розмова з Охоцьким нагадала йому хімію, якою він не займався вже стільки років!..
— Однаково, — пробурмотів він, — якщо воно заповнює мені час.
Другого дня він купив точну вагу, кілька складних приладів і взявся ретельно, немов вперше на своїм віку, робити досліди.
Спочатку він одержав водень, що нагадало йому студентські часи, коли водень виготовляли в пляшці, обвинутій рушником, а також використовували бляшанки від вакси. Які то були щасливі часи!.. Потім він пригадав повітряні кулі власної конструкції, а далі Гейста, який твердив, ніби хімія водневих сполук змінить долю людства… «Ну, а якби я років через кілька натрапив на той метал, що його шукає Гейст? — подумав він. — Гейст каже, що відкриття залежить від кількох тисяч дослідів; отже, це щось схоже на лотерею, а мені в таких речах щастить…
А якби я відкрив такий метал, цікаво, що б тоді сказала панна Ізабелла?..»
При згадці про неї в ньому закипів гнів.
— Ах, як би мені хотілось бути славетним і могутнім, щоб показати їй, як я її зневажаю!..
Але, поміркувавши, дійшов висновку, що зневага виявляється не гнівом і не бажанням принизити когось, — і він знову взявся до роботи.
Найприємніше було йому робити елементарні досліди з воднем, і він повторював їх частіше за інші.
Одного разу він змайстрував собі хімічну гармонію і так голосно вигравав на ній, що другого дня до нього завітав домовласник і дуже чемно спитав, чи не має він наміру звільнити квартиру до початку наступного кварталу?
— А у вас є кандидат на неї? — спитав Вокульський.
— Так, є… здається… майже є… — відповів збентежений господар.
— В такому разі я звільню квартиру.
Господар трохи здивувався з такої раптової згоди Вокульського, але попрощався з ним дуже задоволений. Залишившись сам, Вокульський засміявся. «Очевидно, він вважає мене за чудака або за банкрута.
Тим краще! Правду кажучи, я прекрасно можу жити в двох кімнатах, а не в восьми».
Але часом він, невідомо чому, починав шкодувати, що погодився залишити квартиру. І тоді нагадував собі про Венгелека й барона. «Барон розводиться з жінкою, яка завела роман з іншим; Венгелек охолов до своєї тільки тому, що побачив одного з її полюбовників… А що ж було б зі мною?»
І знов брався робити досліди, з приємністю констатуючи, що не втратив вправності.
За дослідами він забував про все. Траплялося, що по кілька годин не думав про панну Ізабеллу, і тоді відчував, що його змучений мозок насправді відпочиває. У нього вже навіть пригас страх перед людьми й вулицями, і він все частіш виходив на місто.