— Якби це була правда, я мала б чудовий доказ чоловічої сталості.
— Ні, пані, ви мали б тільки доказ чудодійного одужання, — схвильовано сказав він. — Боже! Мені здається, що мене хтось на кілька років замагнетизував, що два місяці тому мене насміло розбудили і що я аж сьогодні остаточно опам’ятався…
— Ви це серйозно кажете?
— Хіба ви не бачите, який я щасливий? Я знайшов сам себе і знову належу сам собі… Повірте мені, що це чудо, якого я зовсім не розумію, але яке можна порівняти лише з пробудженням від летаргії людини, що вже лежала в труні.
— І чим ви це пояснюєте? — спитала вона, опустивши очі.
— Насамперед вашим впливом… І тим, що я нарешті наважився ясно сформулювати перед кимось думки, які в мені давно постали, але мені бракувало сміливості в цьому признатись. Панна Ізабелла — жінка іншої породи, ніж я, і тільки якесь божевілля могло прикувати мёне до неї.
— І що ж ви зробите після такого цікавого відкриття?
— Не знаю.
— Ви не знайшли, бува, жінки своєї породи?
— Можливо.
— Це напевне та пані… пані Ста… Ста…
— Ставська?.. Ні, швидше ви.
Пані Вонсовська встала з крісла і спогорда глянула на нього.
— Розумію, — сказав Вокульський. — Мені треба йти?
— Як хочете.
— І на ceлo ми вже разом не поїдемо?
— Безумовно, ні… Хоча… я не бороню вам туди приїхати… У мене, мабуть, буде Бельця.
— В такому разі я не приїду.
— Я не кажу, що вона обов’язково буде.
— І я застану вас одну?
— Можливо.
— І ми розмовлятимемо так, як сьогодні?.. Будемо їздити на прогулянки, як колись?..
— І між нами розпочнеться війна, — зауважила пані Вонсовська.
— Попереджаю, що я її виграю.
— Справді?.. І, може, зробите мене своєю невільницею?..
— Так. Я спочатку довів би вам, що вмію владарювати, а потім упав би навколішки і благав би дозволу стати вашим невільником.
Пані Вонсовська обернулась і вийшла з вітальні. На порозі вона на мить спинилась, і, озирнувшись через плече, сказала:
— До побачення… на селі!..
Вокульський вийшов від неї як п’яний. Опинившись на вулиці, він пробурмотів:
— Звичайно, я одурів.
Він оглянувся й помітив у вікні пані Вонсовську, що виглядала з-за фіранки. «Хай тобі чорт! — подумав він. — Чи не влип я знову в якусь історію?..»
Йдучи вулицею, Вокульський весь час думав про ту зміну, що сталася в ньому.
Йому здавалося, ніби він з безодні, де панувала темрява й божевілля, вибрався на денне світло. Кров швидше пульсувала в його жилах, дихалось легше, думки точились незвичайно вільно; в усьому тілі він відчував бадьорість, а в серці незбагненний спокій.
Його вже не дратував вуличний рух, радісно було дивитись на юрбу. Небо здавалось синішим, будинки світлішими, і навіть курява, пронизана сонячним промінням, була прекрасна.
Але найприємніше було йому дивитися на молодих жінок, на їхні гнучкі рухи, усміхнені губи та звабливі погляди. Кілька з них подивились йому просто в обличчя, ласкаво й кокетливо. У Вокульського швидше забилося серце і з ніг до голови пробіг якийсь гарячий струм. «Гарні!..» — подумав він.
Але раптом згадав пані Вонсовську і змушений був визнати, що з-поміж усіх гарних жінок вона найкраща, а найголовніше — найзвабливіша. Яка у неї постать, яка чудова лінія ноги, а колір обличчя, а очі — оксамитні й разом блискучі, як брильянти… Він готовий був заприсягтися, що відчуває дух її шкіри, чує її нервовий сміх, і в голові у нього зашуміло лише на думку про те, що він може доторкнутись до неї.
— Ото, мабуть, шалений темперамент!.. — пробурмотів він. — Закусав би її!..
Образ пані Вонсовської так невідступно переслідував і дратував його, що він вирішив увечері ще раз піти до неї. «Вона ж запросила мене обідати й вечеряти, — думав він, відчуваючи, яд у нього закипає кров. — Вижене за двері?..
То нащо ж би вона кокетувала зі мною? Що я їй не байдужий, це я знаю давно, а що вона мені дуже подобається, це теж чогось варте».
Раптом повз нього пройшла якась шатенка з очима, як фіалки, і з дитячим обличчям, і Вокульський здивовано помітив, що й ця йому подобається.
За кільканадцять кроків від свого дому він почув, що хтось гукає:
— Гей! Гей! Стаху!..
Вокульський обернувся і на веранді кафе побачив доктора Шумана. Доктор залишив недоїдену порцію морозива, кинув на столик два злотих і вибіг до нього.
— Ходімо до тебе, — мовив Шуман, беручи його під руку. — Знаєш що? Давно вже ти не мав такого чудового вигляду! Можу закладатись, що ти ще повернешся до Спілки й порозганяєш отих пархів… Яке обличчя! Які очі! Аж тепер я впізнаю колишнього Стаха!..