— Скільки він платить вам процентів?
— Сім.
— А надійний він чоловік?
— Його іпотека перша після Кредитного товариства.
— А якби я вам дав гроші і перебрав на себе ваші права, ви поїхали б за кордон?
— Сьогодні ж!.. — вигукнув Охоцький, підхоплюючись з місця. — Бо що я тут висиджу?.. Хіба з нудьги одружуся з багатою, а потім робитиму, як радить Шуман.
Вокульський задумався.
— А що ж поганого, якби й оженилися? — сказав він стиха.
— Та що ви!.. Бідної жінки я не прогодую, багата втягнула б мене в сибаритство, а кожна з них була б могилою для моїх планів. Мені потрібна якась чудна жінка, що разом зі мною працювала б у лабораторії; а де я таку знайду?
Охоцький, видно, дуже збентежився і зібрався йти.
— Отже, дорогий мій, — сказав Вокульський, прощаючись з ним, — про ваш капітал ми ще поговоримо. Я готовий дати вам готівку.
— Як хочете. Просити про це я не можу, але був би вам дуже вдячний.
— Коли ви їдете в Заславек?
— Завтра. Я оце і прийшов попрощатися з вами.
— Отже, діло зроблено, — закінчив Вокульський, обіймаючи його. — В жовтні ви можете одержати гроші.
Коли Охоцький пішов, Вокульський ліг спати. Того дня у нього було стільки сильних і суперечливих вражень, що він не міг в них розібратись. Йому здавалось, що з того часу, як він порвав з панною Ізабеллою, він видряпувався на страшну кручу над прірвою і тільки сьогодні досяг її вершини й навіть ступив на протилежний схил, де побачив ще невиразні, але зовсім нові горизонти.
Якийсь час в його уяві роїлись жіночі образи, а найчастіше виринала пані Вонсовська; то несподівано з’являлись юрми батраків та робітників і питали його: що він їм дав замість своїх прибутків?
Нарешті він міцно заснув.
Прокинувся о шостій ранку, і першим враженням було почуття свободи й бадьорості. Правда, йому не хотілося вставати, але ніщо його не мучило, і він не думав про панну Ізабеллу. Тобто він думав, але міг не думати; в усякому разі, згадка про неї не мучила його так, як досі.
Відсутність болю навіть занепокоїла його. «Чи це не самообман?» — подумав він і став пригадувати всі події вчорашнього дня. Ні, пам’ять і логіка не зраджували його.
— Може, до мене повернеться і воля? — тихо мовив він.
На пробу вирішив, що встане через п’ять хвилин, скупається, одягнеться й зараз же піде на прогулянку в Лазенки. Він з тривогою стежив за стрілкою годинника і думав: «А може, я й на це нездатний?»
Стрілка відміряла п’ять хвилин, і Вокульський устав — без поспіху, але й без вагання. Сам напустив води в ванну, скупався, витерся, одягнувся й через півгодини йшов у Лазенки.
Здивувало його те, що весь цей час він думав не про панну Ізабеллу, а про Вонсовську. Видно, щось у ньому вчора змінилося: може, почали функціонувати якісь паралізовані раніш клітини мозку?.. Думка про панну Ізабеллу втратила над ним владу. «Яка дивна плутанина, — думав він. — Панну Ленцьку заступила пані Вонсовська, а її може заступити будь-яка інша жінка. Я таки справді одужав від свого божевілля!..»
Він пішов понад ставом і байдуже поглядав на човни й лебедів. Потім звернув в алею до оранжереї, де вони колись були вдвох, і подумав… що сьогодні він з апетитом поснідає. Але як повертався назад, його пойняв такий гнів, що він з дикою радістю розсердженої дитини почав затирати ногою власні сліди. «Якби я міг отак затерти все… і той камінь, і руїни… Все!»
Він відчув, як у ньому прокидається неподоланний інстинкт руйнування, але разом з тим розумів, що це хворобливий симптом. Велике задоволення відчував він і від того, що не тільки може спокійно думати про панну Ізабеллу, а й віддавати їй належне. «І чого, власне, я так лютував? — думав він. — Адже якби не вона, я не нажив би багатства… Якби не вона і не Старський, я не поїхав би в Париж і не познайомився б з Гейстом, а під Скерневицями не вилікувався б від дурості… Обоє вони — мої добродійники. Мені навіть треба було посватати цю добірну пару або хоч би влаштовувати їм побачення… І подумати тільки, на якому смітті розквітне колись метал Гейста!..»
В Ботанічному саду було тихо й безлюдно. Вокульський поминув колодязь і помалу почав сходити на затінений пагорок, на якому торік уперше розговорився з Охоцьким.
Йому здалося, що цей пагорок є основою тих височезних сходів, на вершині яких йому ввижалася статуя таємничої богині. Вона стояла там і тепер, і він з хвилюванням помітив, що хмари навколо її голови на хвилину розійшлись.