Вона сіла в карету, залишивши Вокульського серед дороги. «Що за бісів батько! Невже я її образив? — подумав він. — А шкода, вона варта гріха…»
Він повільно пішов в бік Уяздовських Алей, думаючи про пані Вонсовську. «Дурниці це все… Не можу ж я їй признатися, що вона мене вабить… А зрештою, якби й потрапив під добрий настрій, то що я дав би їй взамін?.. Навіть не міг би сказати, що люблю її».
Аж удома Вокульський розкрив листа панни Ізабелли.
Коли він побачив дорогий колись йому почерк, по ньому пробігла блискавка жалю; але запах паперу нагадав йому ті давні-предавні часи, коли вона доручала йому влаштовувати овації Россі.
— Це була одна намистинка в чотках, з якими панна Ізабелла молилася своєму богові!.. — прошепотів він, усміхаючись.
І почав читати.
«Дорога моя Казю! Так мені все обридло і так я розгубилась, що аж сьогодні спромоглася написати тобі про те, що сталося від твого від’їзду.
Я вже знаю, скільки відписала мені тітка Гортензія: шістдесят тисяч карбованців; отже, разом маємо дев’яносто тисяч, які шановний барон обіцяє кудись там примістити на сім процентів, що становитиме близько шести тисяч карбованців. Нічого не вдієш, треба вчитися ощадливості.
Не можу тобі сказати, як я нудьгую, а може, сумую…
Але й це минеться. Той молодий інженер буває у нас через кілька днів. Спочатку він розважав мене лекціями про залізні мости, а тепер розказує про те, як закохався був в одну особу, яка вийшла за іншого, як він за нею журився, як втратив надію покохати ще раз і як би він хотів вилікуватись з допомогою нового, кращого кохання.
Він також признався мені, що інколи пише вірші, в яких оспівує тільки красу природи… Іноді мені з нудьги хочеться плакати, але я вмерла б без товариства, тому удаю, що слухаю, і часом дозволяю йому поцілувати руку…»
У Вокульського на лобі набрякли жили… Він передихнув і читав далі:
«Папа все більше нездужає. Плаче по кілька разів на день, і коли ми поговоримо хоч п’ять хвилин, дорікає мені — знаєш за кого!.. Ти не можеш собі уявити, як це все мене бентежить.
В руїнах заславського замку буваю що кілька днів. Щось мене туди вабить, не знаю — прекрасна природа чи самотність. Коли мені дуже тяжко, я пишу олівцем на потрісканих стінах різні речі і з радістю думаю: як добре, що все це змиє перший дощ.
Ага!.. Забула про найголовніше! Знаєш, маршалок написав до батька листа, в якому формально просить моєї руки.
Я цілу ніч плакала — не тому, що можу стати маршалковою, а… тому, що це може так легко статися.
Не можу вдержати пера в руці. Бувай здорова і згадуй інколи про твою нещасну Бельцю».
Вокульський дочитав і зім’яв листа. «Так її зневажаю і… все-таки люблю!» — майнула в нього думка.
Голова його палала. Він ходив туди й сюди з затисненими кулаками і сміявся з власних химер.
Надвечір він одержав телеграму з Москви й негайно телеграфував у Париж. Другий день, з самого ранку до вечора, він провів з своїм адвокатом і нотаріусом.
Лягаючи спати, подумав: «Чи не роблю я, бува, дурниці?.. Але на місці все ще раз перевірю… Чи може існувати метал, легший за повітря, це інша річ, але в цьому, безумовно, щось є… Зрештою, люди, шукаючи філософський камінь, натрапили на хімію; і хто зиає, на що вони натраплять тепер?.. Кінець кінцем мені однаково, аби виборсатись з цього болота…»
Відповідь з Парижа надійшла через день. Вокульський перечитав її кілька разів. Незабаром йому подали листа від пані Вонсовської, де на конверті на місці печатки був нарисований контур сфінкса.
— Так, — усміхнувся Вокульський, — людське обличчя і звірячий тулуб, а наша уява додає їм крила! «Зайдіть до мене, будь ласка, на кілька хвилин, — писала пані Вонсовська, — у мене до вас є пильна справа, а я хотіла б сьогодні виїхати». «Побачимо, яка це там пильна справа!» — подумав Вокульський.
Через півгодини він був у Вонсовської. У передпокої стояли готові в дорогу сундуки. Господиня прийняла Вокульського в своєму робочому кабінеті, в якому, правда, жодна річ не нагадувала про працю.
— А ви дуже люб’язні! — ображеним тоном почала пані Вонсовська. — Вчора я цілий день прождала вас, а ви й не подумали з’явитись.
— Ви ж заборонили мені приходити до вас, — здивовано відповів Вокульський.
— Як? Хіба я не запросила вас до себе на село?.. Але нехай буде так, я вважатиму це за вашу ексцентричність. Дорогий пане Вокульський, у мене до вас дуже важлива справа. Я маю ненадовго виїхати за кордон і хочу з вами порадитись: коли вигідніше купити франки — тепер чи перед від’їздом?..