— Коли ви їдете?
— Десь… в листопаді… в грудні… — відповіла вона, червоніючи.
— Краще перед самим від’їздом.
— Ви так вважаєте?
— Принаймні всі так роблять.
— А я якраз і не хочу робити так, як усі! — крикнула пані Вонсовська.
— Ну, то купіть зараз.
— А якщо до грудня франки подешевшають?
— То відкладіть купівлю до грудня.
— Ну, знаєте, — сказала вона, розриваючи якогось папірця, — ви незамінний порадник… Як чорне, то чорне; як біле, то біле. Який же з вас мужчина? Мужчина в будь-яку мить мусить бути рішучим, принаймні знати, чого він хоче… Ну, ви принесли мені Беллиного листа?
Вокульський мовчки віддав їй листа.
— Справді так? — жваво вигукнула вона. — Значить, ви її не любите?.. В такому разі розмова про неї не вчинить вам прикрості. Бо я мушу або помирити вас… або… нехай уже бідна дівчина перестане мучитись… Ви упереджені проти неї… і несправедливі… Це нечесно. Порядні люди так не роблять, не можна збаламутити дівчину й покинути, як зів’ялий букет…
— Нечесно! — повторив Вокульський. — Скажіть мені, будь ласка, якої ж чесності можна сподіватись від людини, котру згодували приниженням і стражданням, стражданням і приниженням?
— Але поряд з цим у вас були й інші хвилини?
— О, так! Кілька привітних поглядів та кілька добрих слів, які в моїх очах мали ту єдину ваду, що… були фальшивими.
— Але тепер вона жаліє про це, і якби ви повернулись…
— Чого?
— Щоб дістати її руку й серце.
— А вона щоб залишила другу руку для знаних і незнаних поклонників?.. Ні, пані, годі з мене цих змагань, в яких мене били панове Старські, Шастальські та ще хтозна-які!.. Я ие можу відігравати роль євнуха коло свого ідеалу і вбачати в кожному мужчині щасливого суперника або небажаного кузена…
— Як це неблагородно!.. — вигукнула пані Вонсовська. — Отже, за одну похибку, зрештою, невинну, ви нехтуєте коханою колись жінкою?..
— Щодо кількості тих похибок, то дозвольте мені мати власну думку; а щодо невинності… Боже мій! В якому ж я перебуваю жалюгідному становищі, коли навіть не уявляю, як далеко сягає їх невинність.
— Ви припускаєте?.. — суворо запитала пані Вонсовська.
— Я вже нічого не припускаю, — холодно відповів Вокульський. — Знаю тільки, що в мене на очах в формі нібито приятельських стосунків відбувався звичайнісінький роман, і цього з мене досить. Я розумію жінку-дружину, яка обманює чоловіка; вона може виправдуватись тягарем подружніх пут. Але щоб вільна жінка обманювала чужого чоловіка… Ха-ха-ха!.. Це вже, їй-богу, робиться з любові до мистецтва… Мала ж вона можливість віддати перевагу Старському — і всім їм. Коли ж ні! їй треба було в своєму почті мати ще йолопа, який її любив і готовий був для неї всім пожертвувати. І щоб остаточно зганьбити людську природу, вона хотіла саме з мене зробити ширму для своїх любовних шурів-мурів… Ви можете собі уявити, як кпили з мене ці люди, котрі так легко здобували її прихильність?.. А можете ви зрозуміти, яке це пекло бути смішним і в той же час нещасним, так ясно бачити своє приниження і в той же час усвідомлювати, що воно незаслужене?..
У Вонсовської тремтіли губи; вона ледве стримувала сльози.
— А може, все це ваша фантазія? — спитала вона.
— Ні, пані!.. Скривджена людська гідність — це не фантазія.
— Що ж далі?
— Що ж далі? — відказав Вокульський. — Я схаменувся, взяв себе в руки, а тепер маю хоч ту втіху, що моїм супротивникам не пощастило остаточно взяти наді мною гору.
— І це ваше остаточне рішення?
— Пробачте, пані, я розумію жінку, котра віддається з любові або продається через злидні. Але ніяк не можу зрозуміти духовної проституції, що діється без потреби, з холодним розрахунком, та ще й прикриваючись фальшивою доброчесністю.
— Отже, є вчинки, яких пробачити не можна? — тихо спитала дані Вонсовська.
— Хто і кому повинен пробачати?.. Пан Старський напевне ніколи не образиться за такі речі, а може, ще й рекомендуватиме своїх приятелів. А про інших можна не турбуватись, маючи таке численне й добірне товариство.
— Ще одне запитання, — мовила пані Вонсовська, встаючи. — Можна знати, що ви маєте робити надалі?
— Якби я сам знав…
Вона подала йому руку.
— Прощавайте.
— Зичу вам щастя!
— О!.. — зітхнула вона і швидко вийшла в сусідню кімнату. «Здається, — думав Вокульський, ідучи вниз сходами, — я влаштував заразом дві справи. Хто його знає, чи не має Шуман рації?»
Від Вонсовської він поїхав на квартиру до Жецького.