Старий дуже змарнів і насилу підвівся з крісла. Вокульського глибоко зворушив його вигляд.
— Ти не сердишся, старий, що я так давно не був у тебе? — спитав він, тиснучи йому руку.
Жецький сумно похитав головою.
— Хіба я не знаю, що з тобою діється? — відповів він. — Погано, погано на світі!.. І дедалі стає гірше…
Вокульський сів і задумався. Жецький почав говорити:
— Знаєш, Стаху, думаю я, що мені час уже вирушати до Каца та до моїх піхотинців, а то вони десь вишкіряють на мене зуби — чи я, бува, не дезертирував… Я знаю все, що ти задумаєш зробити, — буде розумне A добре, але… чи не краще було б все-таки одружитися з пані Ставською?.. Вона ж ніби твоя жертва…
Вокульський вхопився за голову.
— Господи! — крикнув він. — Коли я виплутаюсь нарешті з цих бабських тенет!.. Одна запевнила себе, що вона моя жертва, друга стала моєю жертвою, третя хотіла б нею стати, а ще знайшовся б з десяток таких, з яких кожна охоче прийняла б у жертву мене з моїм багатством… Цікава країна, де жіноцтво грає першу скрипку і де нема ніяких інших інтересів, крім щасливої або нещасливої любові!
— Ну, ну, ну, — заспокоював його Жецький. — Я ж тебе на мотузку не тягну!.. Тільки казав мені Шуман, що тобі негайно треба завести роман…
— Мабуть, ні, — мені швидше треба змінити клімат, і я вже прописав собі ці ліки.
— Виїжджаєш?
— Найпізніше післязавтра в Москву, а тоді… куди бог пошле…
— Ти щось надумав? — таємничо спитав Жецький.
Вокульський задумався.
— Я ще нічого не знаю; вагаюся, немов гойдаюсь на височенній гойдалці. Часом мені здається, що я ще зроблю щось корисне для світу…
— Ага, от, от…
— Але бувають хвилини, коли мене поймає такий розпач, що хочеться провалитись в землю з усім, до чого я тільки доторкався…
— Це вже нерозумно… нерозумно, — зауважив Жецький.
— Знаю… Отож не дивно буде, що я колись нароблю або славного розголосу, або скінчу всі порахунки з цим світом…
Вони просиділи вдвох до пізнього вечора.
Через кілька днів розійшлась чутка, що Вокульський кудись рантом виїхав і, може, назавжди.
Все його рухоме майно, починаючи від меблів і кінчаючи кіньми з екіпажем, за недорогу ціну купив Шлангбаум.
Розділ шістнадцятий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ
Вже кілька місяців ходить поголоска, ніби 26 червня цього року в Африці загинув принц Луї-Наполеон, син імператора. Та ще й загинув у битві з якимось диким народом, котрий невідомо де живе і як називається. Бо не може ж якийсь народ називатися «зулусами».
Так кажуть усі. Імператриця Євгенія нібито навіть збирається туди поїхати та привезти в Англію останки сина.
Чи так воно справді, не знаю, бо вже з самого липня не читаю газет і не люблю говорити про політику.
Дурна вона, та політика! Колись не було телеграм та передових статей, проте людство йшло вперед, і кожен розумний чоловік міг зорієнтуватися в політичній ситуації.
А тепер є і телеграми, і передові статті, й останні новини, а все це тільки баламутить людей.
Навіть гірше, ніж баламутить, — просто душу вивертає.
Якби не Кеиіг та не шановний Суліцький, то можна було б перестати вірити в справедливість господню[137]. Такі страхіття друкують тепер в газетах!..
Що ж до принца Луї-Наполеона, то він міг і загинути, але міґ десь і сховатися від агентів Гамбетти. Я взагалі не надаю значення чуткам.
Клейна й досі нема, а Лісецький переїхав аж в Астрахань на Волзі. Від’їжджаючи, сказав мені, що незабаром тут залишаться тільки євреї, бо всі поевреяться.
Лісецький завжди любив перебільшувати.
Здоров’я моє поганеньке. Я так легко стомлююсь, що без палиці вже не виходжу на вулицю. Взагалі ні на що я особливо не скаржусь, часом тільки починають дуже боліти плечі й докучає ядуха. Але це минеться, а як не минеться, то мені однаково. Світ так змінюється на гірше, що незабаром мені не буде з ким поговорити і в що вірити.
В кінці липня Генрік Шлангбаум відсвяткував день свого народження як власник магазину і керівник нашої Спілки. І хоч він і на половину не дав того, що Стах минулого року, проте на свято збіглися всі друзі й недруги Вокульського й пили за здоров’я ПІлангбаума… аж вікна бряжчали.
Ох, люди, люди!.. За повною тарілкою та пляшкою ви в воду полізете, а за карбованцем — то вже й не знаю куди.
Оце так! Сьогодні мені показали номер «Кур’єра», в якому баронесу Кінешовську називають одною з найбільш доброчесних і добросердих дам за те, що пожертвувала двісті карбованців на якийсь притулок. Видно, забули вже, як вона судилася з пані Ставською та скандалила з мешканцями.
137
Кеніг Юзеф та Суліцький Ефмунд були в той час редакторами варшавських консервативних газет, — «Газети Варшавської» та «Газети польської». Обидва також писали статті з питань міжнародної політики.