Невже чоловік таки приборкав ту відьму?
Ставлення до євреїв щодалі гіршає. Хтось навіть розпускає чутки, ніби вони викрадають християнських дітей та ріжуть їх на мацу.
Чуючи такі історії, їй-богу, протираєш очі й питаєш сам себе: чи це у мене гарячка, чи вся моя молодість була сном?..
Але найбільше обурює мене зловтішність доктора Шумана з цього приводу.
— Так їм, пархам, і треба!.. — каже він. — Нехай їх поколошкають та навчать розуму; вони — геніальна раса, але такі шельми, що без батога й острогів їх не об’їздиш…
— Пане докторе, — кажу йому, бо вже не можу витримати, — коли євреї справді такі негідники, то їм не поможуть і остроги.
— Нехай і не поможуть, але додадуть їм ще більше розуму та навчать краще триматись купи, — відповів він. — А якби вони були одностайні… Отоді!..
Дивна людина цей доктор. Що він чесний — це так, а особливо розумний; але чесність його не від почуття, а хто його зна від чого… може, від звички. А розум у нього такий, що йому легше сто речей висміяти та зіпсувати, аніж одну зробити. Коли я з ним розмовляю, мені часом спадає на думку, що його душа подібна до крижини, в якій вогонь може відбитися, але сама вона ніколи не нагріється.
Стах поїхав у Москву, здається, щоб урегулювати рахунки з Сузіним. Той винен йому щось з півмільйона (хто міг би припустити щось подібне два роки тому!), але що він зробить з такою силою грошви, я навіть уявити не можу.
Він завжди був оригіналом і влаштовував несподіванки.
Чи не встругне він чого-небудь і зараз?.. Мені аж страшно.
Тим часом Мрачевський посватався до пані Ставської, і вона після недовгого вагання дала згоду. Коли б вони, як це планує Мрачевський, відкрили магазин у Варшаві, я пристав би до спілки й оселився б у них. І боже мій!
Бавив би дітей Мрачевського, хоч завжди мріяв бавити Стахових…
Життя дуже жорстоке…
Вчора дав п’ять карбованців на молебень за принца Луї-Наполеона. Саме на молебень, а не на панахиду, бо, може, він не загинув, хоч усі так кажуть… Але якби…
Я не знаюся на богослов’ї, та, однак, краще забезпечити йому добрі стосунки на тім світі. Бо хто його знає…
Я справді заслаб, хоч Шуман каже, що все йде гаразд.
Він заборонив мені пити пиво, вино, каву, швидко ходити, хвилюватися. Розумний який!.. Такий рецепт я й сам собі можу прописати, але зумій його виконати!..
Він розмовляє зі мною так, ніби підозріває, що я турбуюся за долю Стаха. Кумедний чоловік!.. А що ж, Стах маленький чи я вже з ним не розлучався на сім років?
Але літа минули, Стах повернувся і знов узявся за небезпечні справи.
А тепер буде те саме: як несподівано зник, так несподівано й повернеться…
І все-таки тяжко жити на світі. Я не раз думаю: чи існує якийсь план, згідно з яким людство прямує до кращого майбутнього, чи все залежить від випадку, а людство йде в той бік, куди його штовхає більша сила?.. Якщо перемагають добрі, то й світ іде добрим шляхом, а якщо долають негідники, то — злим. А кінець кінцем і від добрих і від злих залишається жменя попелу.
Якщо так, то я не дивуюсь Стахові, коли він не раз казав, що хотів би якнайшвидше загинути сам і знищити по собі всякий слід. Проте я передчуваю, що так не станеться.
Хоч правда… Хіба я не передчував, що принц Луї-Наполеон стане імператором Франції?.. Але ні! Ще заждемо, бо щось мені не дуже віриться в ту смерть у бою з голими неграми…
Розділ сімнадцятий
?
Пан Жецький справді дуже заслаб; як він сам думав — через брак роботи, а як думав Шуман — через серцеву хворобу, що раптом виникла в ньому й досить швидко розвивалася під впливом якихось прикрощів.
Роботи у нього було небагато. Вранці він приходив у магазин, колишній Вокульського, а тепер Шлангбаумів, але залишався там, поки не починали сходитись продавці, а особливо покупці: Бо покупці, невідомо чому, поглядали на нього здивовано, а продавці (тепер усі, за винятком Земби, євреї) не тільки не появляли йому шани, до якої він звик, а навіть, всупереч зауваженням Шлангбаума, ставились до нього зневажливо.
Все це змушувало пана Ігнаца все частіше повертатись думкою до Вокульського. Не тому, що він боявся якого-небудь нещастя, а так собі…
Зранку, десь о шостій годині, він думав: чи Вокульський встає, чи ще спить і де він? У Москві чи вже виїхав з Москви і добирається до Варшави? Опівдні він пригадував ті часи, коли майже не було дня, щоб Стах не обідав з ним. А ввечері, коли лягав спати, казав сам собі: