Гільмар. Ух!
Лона. До того ж — порожні.
Гільмар. Порожні? Одначе, скажу я!..
Лона. Що скажеш?
Гільмар. Скажу — ух! (Виходить на терасу.)
Лона. Що це з ним?
Бернік. Не звертай на нього уваги; він останнім часом став такий нервовий. Але, може, ти хочеш оглянути наш садок? Ти ще не була там, а в мене саме вільна година.
Лона. Охоче! Повір мені, в думці я часто переносилася сюди, до вас у садок.
Бетті. Там теж сталися великі зміни — ось зараз побачиш.
Бернік, Бетті й Лона виходять у сад, де й гуляють під час дальших сцен.
Улаф (на дверях тераси). Дядечку Гільмаре! Знаєш, що спитав у мене дядько Йоган? Чи не хочу я поїхати з ним в Америку!
Гільмар. Та куди тобі, дурнику! Ти ж завжди за материну спідницю тримаєшся…
Улаф. А більше не хочу. Побачиш, коли я виросту великий…
Гільмар. Дурниці! У тебе нема серйозної потреби в чомусь такому — в гарті…
Ідуть обоє в глиб саду.
Йоган (Діні, яка спинилась у дверях праворуч, щоб скинути капелюшок і струснути порох з плаття). Як ви розчервонілися від прогулянки.
Діна. Так, це була чарівна прогулянка. Такої чарівної прогулянки ще ніколи в мене не було.
Йоган. Хіба вам не часто доводиться гуляти вранці?
Діна. Доводиться, та тільки все з Улафом.
Йоган. Зрозуміло. Але вас тепер, мабуть, теж більше тягне в садок, ніж лишатись тут.
Діна. Ні, я краще тут лишуся.
Йоган. І я теж. Значить, домовилися — щоранку гулятимем разом.
Діна. Ні, пане Теннесен, не треба цього.
Йоган. Чому? Ви ж обіцяли…
Діна. Так, але добре обміркувавши… Вам не слід зі мною гуляти.
Йоган. Чом же?
Діна. Ви приїжджий, і вам це незрозуміло, але я скажу вам…
Йоган. Що?
Діна. Ні, я краще не скажу вам…
Йоган. Навпаки. Мені ви можете все сказати.
Діна. Ну, я скажу вам: я не така, як інші молоді дівчата. В мені… зі мною… не все гаразд. От вам і не слід…
Йоган. Нічого не розумію. Ви ж не зробили нічого лихого?
Діна. Не я, а… Ні, я нічого більше не казатиму про це. Ви й так дізнаєтесь від інших.
Йоган. Гм!
Діна. А мені самій хотілося б спитати вас про щось інше.
Йоган. Про що ж?
Діна. Кажуть, в Америці не важко пробити собі дорогу.
Йоган. Ну, це не завжди легка справа. Спочатку часто буває скрутно і треба багато працювати.
Д і н а. Та я б з радістю!
Йоган. Ви?
Діна. Я можу працювати, я дужа, здорова, і тітонька Марта багато зі мною займалася.
Йоган. Так в чому ж справа? Їдьмо з нами.
Діна. Ну, це ви так, жартуєте, ви й Улафу пропонували. І ще ось що мені хотілося б знати: чи там люди дуже… чи вони дуже моральні?
Йоган. Моральні?
Діна. Так, я хочу сказати, чи такі вони всі… пристойні й чеснотливі, як тут?
Йоган. Ну, у всякому разі, вони не такі вже погані, як тут вважають. І вам нема чого боятись.
Діна. Ви мене не зрозуміли. Мені б якраз хотілося, щоб вони були не такими вже пристойними й високоморальними!
Йоган. Не були такими? Якими ж їм бути, по-вашому?
Діна. Мені б хотілося, щоб вони були природними.
Йоган. Мабуть, вони якраз такі.
Діна. Тоді добре б мені туди попасти.
Йоган. Чудово! От і їдьмо з нами!
Діна. Ні, з вами я б не поїхала. Мені треба самій. О, там я пробилася б; я б стала такою людиною як слід!
Бернік (у саду коло тераси). Зажди, зажди, Бетті! Я тобі принесу. Так легко застудитись! (Входить у залу і шукає шаль дружини.)
Бетті (з саду). Ходи й ти з нами, Йогане! Ми збираємось у грот!
Бернік. Ні, хай Йоган тут побуде. Ось, Діно, візьми цю шаль і йди з ними… Йоган зостанеться зі мною, люба Бетті. Треба ж мені почути про його тамтешнє життя.
Бетті (з саду). Ну гаразд, але потім приходьте до нас; ти ж знаєш, де нас шукати.
Бетті, Лона і Діна проходять через сад наліво.
Бернік (якусь мить дивиться їм услід, потім причиняє другі двері з лівого боку, підходить до Погана і міцно тисне йому обидві руки). Тепер ми самі, Йогане! Дозволь же подякувати тобі.
Йоган. Може, не варто.
Бернік. Дім, своє сімейне вогнище і щастя, становище в суспільстві — усім я завдячую тобі.
Йоган. Я дуже радий, дорогий Карстене, що з цієї безглуздої історії вийшло хоч що-небудь путнє.
Бернік (знову потискуючи йому руку). Спасибі, спасибі! З десятка тисяч жодний не зробив би того, що ти тоді для мене зробив.
Йоган. Чи варто про це говорити! Ми були обоє молоді й легко дивились на життя. Треба ж було кому-небудь узяти вину на себе…