ROBERT A. HEINLEIN
A NOVEL
РОБЕРТ Е. ГАЙНЛАЙН
РОМАН
КСД, 2024
ВСТУПНЕ СЛОВО
На сороковий день народження Роберта Гайнлайна, 7 липня 1947 року (як виявилося, то була середина його життя), щось трапилося в місті Розвелл, штат Нью-Мексико (де, працюючи над ракетобудуванням, провів більшу частину тридцятих років Роберт Годдард). Наступного дня військовий аеродром Розвелла оприлюднив пресреліз, в якому йшлося про те, що неподалік розбився «летючий диск». Невдовзі по тому генерал, що командував Восьмою повітряною армією, спростував цю інформацію, заявивши, що було знайдено метеорологічний зонд.
Менш ніж за два тижні до інциденту в Розвеллі американський бізнесмен Кеннет Арнольд повідомив, що під час польоту на своєму приватному літаку бачив у небі дев’ять схожих на тарілки об’єктів поблизу гори Маунт-Рейнір у штаті Вашингтон (термін «НЛО» запровадили аж у 1950-х роках; схожі вогні або об’єкти спостерігалися в небі під час Другої світової війни, і пілоти назвали їх Foo Fighters). Протягом декількох тижнів повідомлення про інші летючі тарілки надійшли з багатьох куточків Сполучених Штатів. Четвертого липня екіпаж авіакомпанії United Airlines помітив іще дев’ять над штатом Айдахо. Протягом наступних кількох днів, кульмінацією яких став інцидент у Розвеллі, американські газети рясніли повідомленнями про помічені летючі об’єкти. Дев’ятого липня 1947 року ВПС Сполучених Штатів розпочали серію розслідувань, результатом яких став проєкт «Блакитна книга», котрий тривав протягом майже двох десятиліть.
Рей Палмер, колишній редактор науково-фантастичного журналу Amazing Stories («Дивовижні історії»), опублікував розповідь Арнольда про летючу тарілку в першому числі журналу Fate навесні 1948 року. Перше з розслідувань, проведених ВПС (проєкт Sign), оприлюднило свої висновки наприкінці квітня 1948 року, припустивши, що за тарілкоманією справді може критися щось серйозне, включно з можливістю позаземного походження летючих тарілок. Згодом журнал True надрукував статтю майора Дональда Кіхоу, таким чином вперше піднявши тему інопланетного походження летючих тарілок у великому загальнонаціональному виданні. Пізніше студія Fox Movietone навіть випустила кінохроніку про містифікацію з летючою тарілкою на Середньому Заході США, де шарлатани продавали екскурсії на летючу тарілку, яка розбилася в Айові.
Роберт Гайнлайн, звісно ж, як завжди, звертав увагу на ті концепції наукової фантастики, котрі був готовий сприйняти широкий загал. Ймовірно, він бачив кінохроніку Movietone у 1949 році, працюючи в Голлівуді над фільмом Destination Moon («Пункт призначення — Місяць»). На початку 1950 року Гайнлайн запропонував Роджерсу Терріллу, редактору журналу Argosy, низку сюжетів, зокрема літературну версію свого майбутнього фільму, оповідання «Рік джекпоту» та історію, якій судилося стати «Ляльководами». Приблизно тоді ж редактори видавництва New American Library, які зв’язалися з агентом Гайнлайна, щоби придбати всі його науково-фантастичні твори для видання у форматі м’якої обкладинки, зазначили, що хотіли б побачити свого роду продовження статті Кіхоу в журналі True у вигляді роману про вторгнення прибульців.
Гайнлайн ретельно продумав увесь цей сюжет задовго до того, як сів і написав книгу. За словами Вірджинії Гайнлайн, це була на її пам’яті «єдина історія, котру він проговорив наперед». Їй ця оповідь не сподобалася, вона не хотіла, щоб він писав те, що скидалося б на низькопробний трилер і було значно нижче його тодішнього статусу письменника для престижних журналів. І він її справді не написав — одразу. Спочатку їм треба було купити маєтність і розпочати будівництво власного будинку в Колорадо-Спрингс.
Зрештою їм довелося перебратися до недобудованого будинку, у боргах і без грошей на продовження будівництва. Тієї зими Гайнлайн написав «Ляльководів», умостившись на ящиках, тоді як Джинні розфарбовувала стіни.
...Стомлений і похмурий, він узяв заяложений старий сюжет про інопланетних загарбників-викрадачів розуму і, не соромлячись, скористався модною тарілко-манією. Вілл Шекспір неодноразово робив те ж саме; нових сюжетів дуже мало, а невикористані, швидше за все, виявляться нікчемними.
Реакція на рукопис була передбачувано неоднозначною. Роман був написаний аж надто добре, і це налякало видавців із Collier’s і Post. Літературні агенти видавництва Double day спершу відкинули твір як «бридкий», сказавши, що жодна жінка його не читатиме. Але редактор Волтер Бредбері не послухав літагентів і вирішив опублікувати роман.