Директор окинув нас поглядом і тихо відповів:
— Проходьте в оті двері.
Двох механіків, які були в приміщенні, він відіслав виконувати якесь доручення, і ми, пригнувшись, прослизнули крізь двері.
***
Невдовзі ми опинилися в помешканні літньої подружньої пари; там нас перетворили на брюнетів, а Старий отримав назад свій лисий череп. Мені приклеїли вуса, які майже не змінили моєї зовнішності, але я з подивом виявив, що з темним волоссям Мері була така ж гарна, як і з рудим.
Сім’я Кавано припинила своє існування: на Мері був тепер шикарний костюм медсестри, я перетворився на шофера, а Старий став закутаним у плед літнім підприємцем-інвалідом, який час від часу страждав від нападів істерики.
Коли ми були готові, на нас вже чекало авто. Зворотна подорож не стала проблемою, бо поміж нами ми могли й досі залишатися морквоголовими представниками родини Кавано. Всю дорогу я тримав телеприймач на хвилі Де-Мойна, але навіть якщо поліція й виявила покійного містера Барнса, то рознощики газет про це нічого не знали.
Ми подалися прямо до офісу Старого (себто настільки прямо, наскільки можна було) і відкрили там бляшанку. Старий послав за доктором Грейвсом, начальником біолабораторії Відділу, щоб виконати роботу за допомогою обладнання для обробки.
Але марно ми клопоталися. Нам скоріш знадобилися б протигази, а не спеціальне обладнання. Кімнату заповнив сморід гниючої органіки, схожий на той, що йде з гангренозної рани, і нам довелося захряснути кришку бляшанки й увімкнути на всю потужність вентилятори. Доктор Грейвс поморщив носа.
— Що це, в біса, таке? — суворо спитав він. — Як на мене, то схоже на мертве немовля.
Старий стиха матюкнувся.
— Саме це вам і треба з’ясувати, — відказав він. — Скористайтеся обладнанням для обробки. Працюйте із цією гидотою в спеціальних костюмах, у вільному від мікробів приміщенні й навіть думки не припускайте, що вона мертва.
— Якщо вона жива, то я — королева Анна.
— Можливо, але ризикувати не варто. Можу дещо вам підказати. Це — паразит. Він здатен прикріплюватися до носія, наприклад, до людини, і цього носія контролювати. Він майже напевне має позаземне походження та метаболізм.
— Позаземний паразит — і на земній людині?! Та це ж абсурд! — пирхнув начальник лабораторії. — Хімія організмів буде несумісною.
— До біса ваші теорії! — буркнув Старий. — Коли ми його спіймали, він жив на людині. Якщо ви гадаєте, що це — земний організм, то поясніть мені, в якому місці Землі він живе і де можна знайти його одноплемінників. Не робіть поспішних висновків. Мені потрібні факти.
— Ви їх отримаєте, — невдоволено відказав біолог.
— Тоді ставайте до роботи. Стривайте: не відбирайте для ваших досліджень більше тканини, ніж треба, бо мені потрібна основна частина цієї істоти як доказ. І не наполягайте на безглуздому припущенні, що вона здохла, бо цей душок може виявитися захисною реакцією. Ця потвора, якщо вона жива, є фантастично небезпечною. Якщо вона вчепиться в одного з ваших лаборантів, то мені майже напевне доведеться його вбити.
Начальник лабораторії не сказав більше нічого, але пішов він вже не таким пихатим, як прийшов.
Старий вмостився у своєму кріслі, зітхнув і заплющив очі. Здавалося, він заснув, і ми з Мері замовкли. Хвилин через п’ять шеф розплющив очі, поглянув на мене й спитав:
— Скільки наспинних гірчичних пластирів завбільшки з оту потвору, яку док щойно звідси виніс, могло прибути на космічному кораблі завбільшки з оту фальшивку, яку ми бачили сьогодні?
— А чи був той космічний корабель узагалі? — спитав я. — Докази ж хирляві.
— Хирляві, але неспростовні. Корабель справді був. І досі є.
— Нам треба було ретельніше оглянути ту місцину.
— Та місцина запросто могла стати нашою могилою. Шестеро наших хлопців не були простаками. Відповідай на запитання.
— Не можу. Розмір зорельоту нічого не каже нам про його корисне навантаження. Ми не знаємо принципу його руху, відстані, яку він подолав, або який запас вантажу необхідний його пасажирам. Це схоже на питання про довжину мотузки. Якщо судити з точки зору здорового глузду, то, як на мене, їх могло бути кілька сотень, а можливо, кілька тисяч.
— Згоден. Отже, цього вечора маємо в штаті Айова кількасот, а може, і кілька тисяч зомбі. Або, за висловом Мері, «євнухів». — Старий на мить задумався. — Але як же мені пробратися повз тих євнухів до самого гарему? Ми ж не можемо ходити туди-сюди штатом Айова, відстрілюючи кожну людину з покатими плечима, бо що люди скажуть? — слабо усміхнувся шеф.