Я мав опуститися крізь ворожий захисний екран під покривом антирадарної завади, яка створювала «вікно», щоб збити з пантелику їхніх техніків-пошуковців. Вони здогадаються, що когось чи щось скидають, але не знатимуть, що саме, куди саме й коли саме, бо мій покрив буде не єдиним «вікном», як і не буде єдиною та ніч, коли подібна тактика буде застосовуватися.
Дізнавшись про присутність (чи відсутність) слимаків у СРСР, я мав продиктувати звіт тій космічній станції, яка опиниться в полі зору, тобто в зоні прямої видимості. Я не можу розрізнити космічну станцію візуально і сумніваюся в правдивості тих, які кажуть, що можуть. Завершивши звіт, я міг вибиратися геть на власний розсуд: йти, їхати, повзти, прокрадатися або роздавати хабарі. Звісно, якщо я матиму можливість забратися геть.
Та от тільки всіма цими приготуваннями скористатися мені не судилося: в Пасс-Крисчені приземлилася летюча тарілка.
***
Тарілка «Пасс-Крисчен» стала лише третьою, яку побачили після приземлення. З перших двох тарілку «Гриннелл» сховали слимаки (а може, вона полетіла геть), а від тарілки «Берлінгейм» залишився тільки радіоактивний попіл. Але тарілку біля міста Пасс-Крисчен вистежили й побачили на землі майже відразу.
А вистежила її космічна станція «Альфа» і зареєструвала як надзвичайно великий метеорит, який начебто впав у Мексиканську затоку або десь поблизу. Цей факт лише згодом пов’язали з тарілкою «Пасс-Крисчен», але він пояснив нам, чому ми не змогли запеленгувати інші приземлення на екранах радарів, — тарілки літали надто швидко.
Колись радар міг «бачити» ці тарілки — шістдесят із гаком років тому примітивні радари фіксували їх багато разів, особливо тоді, коли вони курсували з надзвуковими атмосферними швидкостями, обстежуючи нашу планету. Але наші сучасні радари були «удосконалені» настільки, що перестали «бачити» тарілки через свою надмірну спеціалізацію. Як і у живій природі, ці електронні прилади еволюціонували в напрямку дедалі більшої селективності. Всі наші радари мають розрізнювальні контури, і тому подібні хитромудрі пристрої, які в залежності від типу радара дають змогу «бачити» те, що їм належить, і не звертати увагу на те, що можна проігнорувати. Блок контролю за рухом бачить лише рух у земній атмосфері; захисний екран та радари керування вогнем бачать те, що належить бачити тільки їм; а екран високої роздільності сприймає діапазон від надзвукових атмосферних швидкостей і аж до швидкості орбітальних балістичних ракет, яка сягає восьми кілометрів на секунду. Грубий екран невисокої роздільності доповнює собою й перекриває прецизійний екран високої роздільності, охоплюючи діапазон швидкостей від найповільніших безкрилих ракет і до найстрімкіших космічних кораблів, які набирають швидкість аж до шістнадцяти кілометрів на секунду.
Існують також інші різновиди: погодні радари, портові радари й таке інше. Річ у тім, що жоден із них не бачить предметів, які рухаються зі швидкістю понад шістнадцять кілометрів на секунду. Виняток становлять метеорні радари на космічних станціях, які належать не військовому відомству, а обслуговуються Асоціацією сприяння розвитку науки, яка у свою чергу орендує їх в ООН.
Саме тому «гігантський» метеор зареєстрували саме як метеор, і лише згодом він був ідентифікований як летюча тарілка.
Але тарілку «Пасс-Крисчен» помітили під час її посадки. Підводний крейсер ООН «Роберт Фултон», вийшовши з порту Мобіл на рутинне патрулювання червоної зони, перебував за шістнадцять кілометрів від міста Галфпорт у Флориді. Він рухався в підводному положенні, виставивши на поверхню лише свої детекторні пристрої, аж раптом неподалік, різко загальмувавши, приземлилася летюча тарілка. Вона несподівано виникла на екранах крейсера, скинувши швидкість із космічної (близько 85 кілометрів на секунду) до тої швидкості, яку могли сприймати радари крейсера.